Альфонсо

Маруся сіла на сусідній камінь. Не тому, що вирішила, а тому, що ноги перестали тримати.

Чоловічок не заперечував. Він дивився на поплавець, а поплавець стояв у тихій воді біля берега, там, де зазвичай стояли рибки. Зараз рибок не було. Маруся подумала, що це вона їх розполохала, і їй стало соромно, а потім подумала, що це безглуздо — соромитися перед незнайомим дядьком у худі через якихось рибок. А потім вона сказала:

— Я не хотіла каламутити. Я просто дивилася, як вони повертаються.

— Усі так кажуть, — сказав чоловічок.

І більше нічого не спитав. Він узагалі нічого не питав, і, мабуть, тому в Марусі раптом відкрилося те, що не відкривалося ні для мами, ні для міс Долан, ні для тата в телефоні. Удома весь час хтось питав: як справи, як у школі, ти поїла, ти не змерзла. На запитання треба відповідати, а відповідь у неї була одна і завжди однакова. А тут ніхто не питав, і говорити можна було що завгодно, у будь-якому порядку, з будь-якого місця.

Вона почала зі школи. Що слова летять повз. Що вона цілий день усміхається, і що всміхатися — це робота, і ніхто цього не знає, бо усмішка виглядає як відпочинок. Що дівчата добрі, і це гірше, ніж якби були злі, бо на злих можна сердитися, а на добрих не можна, і злість лишається в тобі й сидить там.

Потім про Соню. Що в Соні було ліжко з висувною шухлядою, і в шухляді жило ціле місто з лего, і вони будували його два роки. Що Соня поїхала до Польщі, і вони писали одна одній у перші тижні щодня, потім через день, а потім Соня надіслала фотографію своєї нової кімнати й нової подруги, і Маруся відповіла «клас» і більше не написала. Не тому, що образилася. Тому, що не знала, що писати далі.

Потім про кафе. Воно називалося Honey і було за три квартали від дому, і туди вони ходили щонеділі, усі разом, ще коли тато був удома. Там у вітрині лежало тістечко, яке було зовсім як манго. Не схоже на манго, а саме як манго: жовто-помаранчеве, з рум'яним бочком, з коричневим черешком, і першого разу Маруся не повірила, що це можна їсти. А потім його розрізаєш, і тонка шоколадна шкоринка тріскається, і всередині ніжний мус, а з мусу витікає манговий джем, солодкий і трішки кислий. І в нього було ім'я, як у людини: Альфонсо. Так називається сорт манго, пояснив тато, але Маруся все одно думала про нього як про когось живого. «Ходімо до Альфонсо», — казали вони щонеділі. Тут таких тістечок не було взагалі. Ні в селі, ні у великому місті, куди вони їздили по одяг, ні навіть у Дубліні, де мама спеціально зайшла у три кондитерські поспіль. Мама шукала. Їй не треба було пояснювати, вона пам'ятала Альфонсо не гірше за Марусю. Вона приносила додому то одне, то інше, у паперових пакетиках, і Маруся їла й казала дякую. Це було смачно. Просто не те.

Потім про оглядове колесо на Подолі, на Контрактовій площі. Що воно їде так повільно, що в найвищій точці здається, ніби зупинилося, і звідти видно все: дахи, Дніпро, мости, — а тато завжди показував: он наш дім, а Маруся ніколи не могла знайти й казала «бачу».

Потім про річку під Києвом, куди вони з татом їздили на риболовлю. Як тато будив її о четвертій ранку, і вони їхали машиною в темряві, і вона спала, і прокидалася вже біля води, у тумані. Як тато сказав їй, що риба чує, коли на березі розмовляють, і вони мовчали по годині, і це було найкраще мовчання в її житті. Як вона впіймала одну-єдину рибку, маленьку, і тато сказав: «Відпустимо, хай підросте», — і вони відпустили.

— Він сказав, наступного літа впіймаємо її велику, — сказала Маруся. — А потім усе.

Вона не сказала «війна». Це слово вона не любила вимовляти вголос, воно було як літак: поки не вимовиш, його ніби й немає.

— Я все це любила, — сказала Маруся. — Усе-усе. А тепер це все десь там, і тато там, і Соня в Польщі, і кафе, мабуть, зачинилося, а я тут. І всі кажуть, що мені пощастило.

Вона замовкла, бо скінчилися слова, і виявила, що вже не плаче. Мабуть, давно. Може, від самого кафе.

Чоловічок увесь цей час не сказав ані слова. Поплавець стояв, як приклеєний. Тільки раз, коли вона говорила про риболовлю з татом, він трохи повернув голову — на ніготь, не більше.

Потім він витягнув вудку з води, подивився на порожній гачок і знову закинув.

— Двісті років, — сказав він.

Маруся не зрозуміла.

— Двісті років я ловлю в цій річці одну рибу. Одну й ту саму. Вона мені потрібна, а я їй ні. І знаєш, що найгірше? Я точно знаю, що вона тут. Просто отут, під ногами. Тільки не ловиться.

Він кивнув кудись угору по берегу.

Маруся подивилася туди. На вільсі, трохи вище, висіла табличка — вона раніше її не помічала. Стара, з облупленою фарбою, двома мовами. Англійську Маруся сяк-так розібрала: Catch and Release. Ловити й відпускати. Як тато тоді.

— Тут так заведено, — сказав чоловічок, не обертаючись. — Упіймав, подивився, відпустив. Правило таке. Не я його писав.

Він нарешті повернувся до неї. З-під каптура на неї дивилося обличчя — маленьке, зморшкувате й зовсім не старе, з очима такими зеленими, що Маруся кліпнула.

— Тож ти мені не розповідай, що таке «все є, а не дістанеш». Я в цій справі знавець. А навіть якщо дістану — назад віддавати.

Він помовчав.

— Альфонсо, кажеш.

— Так.

— Гм, — сказав він і знову втупився в поплавець.

А з боку стежки, із заростей, на Марусю дивилися двоє жовтих очей. Кіт сидів рівно там, де закінчувалися кущі й починалося каміння. Ближче він не підходив.