Рибалка

Усе почалося того ж тижня, у п'ятницю: міс Долан щось оголосила, і весь клас закричав «є-є-єй!». Маруся теж закричала «є-є-єй» і всміхнулася. Вона завжди так робила: якщо всі радіють, значить, радіти можна, а чому саме — з'ясується потім.

З'ясувалося в понеділок. У понеділок увесь клас прийшов у своєму одязі: у футболках із блискітками, у джинсах, у сукнях, одна дівчинка — у костюмі єдинорога. І тільки Маруся стояла у дверях у сірій спідниці й зеленому шкільному светрі, як ялинка, яку забули прибрати після свят.

Ніхто не засміявся. Це було найгірше. Якби засміялися, можна було б розсердитися. Але Іфа, яка сиділа поруч, зняла з руки один із двох своїх блискучих браслетів і надягла Марусі. Міс Долан присіла перед нею навпочіпки й довго, повільно, лагідно щось говорила, і Маруся зрозуміла з усього два слова: «окей» і «соррі». Вона кивала й усміхалася. Вона всміхалася цілий день. До останнього уроку в неї боліло обличчя.

Удома мама спитала:

— Ну як у школі?

Маруся розтулила рота, щоб сказати «все добре», а «все добре» не сказалося. Замість нього вийшло щось інше, голосне, і Маруся сама здивувалася, скільки його, виявляється, там накопичилося.

Вона кричала, що хоче додому. Що вона нічого не розуміє, жодного слова, що вона там як глуха. Що всі добрі, усі до однієї, і ніхто їй не подруга, бо як дружити, якщо вмієш сказати тільки «єс», «ноу» і «окей». Що вона хоче до Соні. До тата. У свою кімнату.

— Марусенько, — сказала мама, — там же…

— Мені байдуже, що там! — закричала Маруся. — Мені байдуже! Я хочу додому!

Мама заговорила тихим голосом, яким умовляють Ксюшу. Що треба потерпіти, що це не назавжди, що буде легше. Зі своєї кімнати вийшла бабуся Галя, зсунувши один навушник, і сказала, що мова — питання часу, за рік Маруся балакатиме краще за них усіх, а англійська — це майбутнє, будь-яка професія і будь-яка країна. Дідусь Петро, який саме розвішував на стільці мокрий гідрокостюм, сказав, що така можливість випадає не кожному: дізнатися нове, побачити світ. Він ось у її роки далі бабусиного села не виїжджав.

Усі вони говорили правильні речі. Маруся це розуміла, і від цього було тільки гірше, бо правильні речі нічого не важили. Вони були про якусь майбутню Марусю, дорослу, з професією і з англійською. А погано було цій, сьогоднішній, у зеленому светрі. У цієї Марусі весь світ був — дім, сад, шматок берега і зрідка пляж, куди дідусь брав її на свої змагання і де вона сиділа на холодному піску й стерегла його сумку. І п'ятеро людей, рахуючи її саму. Раніше їх було шестеро, і ще Соня, і двір, і ціле місто. А тепер п'ятеро, і одна з них каже тільки «а-ба».

Вона втекла нагору, грюкнула дверима й упала обличчям у подушку.

Мама увійшла слідом і стала біля ліжка. Маруся не бачила її, але відчувала, що вона стоїть, — з того, як мовчало повітря. Потім мамина рука обережно лягла їй на потилицю. Маруся замотала головою, струшуючи руку.

— Ти мене не любиш! — крикнула вона в подушку. — Якби любила, ми б поїхали додому! Я тебе ненавиджу!

Рука зникла. Мама нічого не сказала. Вона так і стояла поруч, безпорадно, і Маруся, не дивлячись, знала, яке в неї зараз обличчя. Від цього знання стало зовсім нестерпно, ніби в кімнаті скінчилося повітря.

Вона схопилася й побігла. Повз маму, вниз сходами, повз бабусині двері, через кухню. Кіт саме просочувався надвір у прочинені скляні двері. Маруся перечепилася через нього, ледь не впала, кіт сахнувся з ображеним «мр-ря», а вона навіть не озирнулася. Без чобіт, у шкільних туфлях. Повз гойдалку, повз мамині грядки, стежкою. Кропива хльоснула по голих колінах, і Маруся не відчула.

Униз, до річки. Річка була єдина тут, хто йшов звідси, коли хотів. Вона текла геть від цього дому, з цього села, з цього задушливого місця, де всі добрі й ніхто не розуміє, і Марусі треба було бодай подивитися, як це робиться.

Вона вилетіла на каміння й зупинилася так різко, що ледь не впала вдруге.

На її місці хтось сидів.

Він сидів на її камені, спиною до неї, з вудкою. Невисокий: навіть так було видно, що, якщо він встане, виявиться не вищим за Марусю. У червоному худі з піднятим каптуром. Худі було старе, вигоріле, з розтягнутими манжетами. Вудка — просто довгий ліщиновий прут із волосінню. А поруч із ним на плоскому камені, акуратно, як на верстаку, лежав черевик. Один. Недошитий: підошва була прихоплена лише наполовину, зі шкіри стирчало шило, і з нього звисав хвіст вощеної нитки. Поруч лежав молоточок, маленький, як іграшковий.

Маруся стояла й дихала. Сльози ще текли, самі, за звичкою, але плакати вона вже забула.

Чоловічок не обернувся.

— Тихіше ти, — сказав він буркотливо. — Усю рибу мені розполохаєш. І так хтось унадився воду каламутити.

І Маруся зрозуміла кожне слово.

Тільки потім, набагато пізніше, вона збагнула, що говорив він не українською.