Кіт

Кіт сидів біля скляних задніх дверей і дивився в сад так, ніби сад належав йому, а всі інші тут просто винаймали.

Він був чорний, увесь цілком, крім однієї білої плями на грудях — невеликої й охайної, як серветка, заправлена за комір. Дідусь Петро казав, що кіт одягнений найкраще в родині.

Імені в кота не було. Точніше, їх було забагато. Мама кликала його Котик. Дідусь кликав просто Кіт: «Гей, Коте, посунься». Бабуся Галя казала «тварина», коли він лягав на клавіатуру посеред її дзвінка. Ксюша казала «кі». Маруся перепробувала Вуглика, Чорниша й Мурчика, але кіт не озивався на жодне. Він тільки дивився на неї жовтими очима, терпляче, як дивляться на людину, яка майже вгадала. І Маруся вирішила, що справжнє ім'я в нього є. Просто він його поки що не сказав.

Кіт був із Києва, як і вони.

Коли почалися тривоги, вдома зібрали тривожні валізки, кожному свою. Валізками вони тільки називалися. Насправді це були наплічники, бо з валізою ескалатором не побіжиш, і руки мають бути вільні: у мами — для Ксюші, у решти — про всяк випадок. Маруся спитала, чому тоді не кажуть «тривожний наплічник». Дідусь знизав плечима: «Так завжди казали. Слова живуть довше за речі». Ще Маруся спершу думала, що тривожною валізка називається тому, що з нею тривожно. Виявилося — тому, що її хапають, коли оголошують тривогу. Хоча перше теж було правдою.

У мами в наплічнику лежали документи й усе Ксюшине. У бабусі — ноутбук, зарядки і ще раз зарядки. У дідуся були вода, ліхтарик, аптечка і навіщось окуляри для плавання. «Про всяк випадок», — сказав дідусь, і ніхто не став питати, про який. Марусі мама сказала: «Візьми те, без чого не зможеш, якщо ми сюди не повернемося». Маруся довго стояла посеред кімнати. Теплі шкарпетки, книжка, заєць із відірваним вухом. У кишеньку мама поклала аркушик із телефонами й адресою — на випадок, якщо Маруся загубиться.

Наплічники стояли в коридорі біля дверей, рядочком, за зростом. Коли починала вити сирена, усі вдягали їх мовчки, уже не плутаючи лямок, і йшли до метро.

Станція була глибока. Ескалатор їхав униз довго-довго, і з кожним метром гул нагорі тихшав, а потім зникав зовсім. Поїзди не ходили. На платформі сиділи й лежали люди — хто на карематах, хто на куртках, хто на розкладних стільчиках, як на риболовлі. Хтось спав, хтось пошепки читав новини вголос. Плакали немовлята, і Ксюша, послухавши, починала плакати теж, за компанію. У багатьох були переноски, і з них дивилися коти — мовчазні, з величезними очима. Собаки лежали біля ніг господарів і сіпали вухами.

Потім оголосили комендантську годину, і не на ніч, а одразу на добу, а потім і довше. Магазини зачинилися. Трамваї стояли там, де зупинилися. Місто ставало тихим. Вечорами Маруся рахувала вікна в будинку навпроти, у яких іще горіло світло. Щовечора рахувати було дедалі швидше. Сонині вікна згасли на четвертий день.

Того ранку вони вийшли з метро після відбою, сірі, невиспані, і пішли додому. І біля аптеки до них підійшов кіт.

Він був гарний. Це було видно одразу, і одразу було видно, що він чийсь: шерсть блищала, біла пляма на грудях була чиста, а на шиї шерсть лежала прим'ятою смужкою — там, де зовсім недавно був нашийник. Хтось його зняв. Маруся уявляла собі так: хтось відчинив двері, виніс кота на вулицю, сів у машину й поїхав. Мабуть, цей хтось плакав. Маруся потім багато разів думала про нього і так і не вирішила, пробачити йому чи ні.

Кіт не нявкав. Він тулився до ніг — спершу до маминих, потім до дідусевих, потім до Марусиних — і зазирав у вічі знизу вгору, благально й тривожно, як людина, яка хоче спитати дорогу й не знає мови. У Марусі в наплічнику був судочок, а в ньому половинка котлети, що лишилася з ночі. Вона простягнула її котові на долоні. Кіт проковтнув котлету не жуючи, давлячись, і вилизав долоню дочиста.

— Ходімо, Марусю, — сказала мама не своїм голосом.

Вони пішли, і кіт пішов за ними.

Маруся озиралася. Кіт біг слідом, дрібно-дрібно, і коли вони зупинялися, зупинявся теж — за три кроки, чемно, ніби не хотів набридати. Серце в Марусі краялося. Вона глянула на маму й побачила, що в мами блищать очі і що мама дивиться просто перед собою, щоб не озирнутися. Тварин їм ніколи не дозволяли: шерсть, і хто прибиратиме, і влітку ж їдемо. Маруся знала всі ці слова напам'ять і мовчала.

Не мовчала Ксюша. Біля самих дверей під'їзду, коли дідусь уже дістав ключі, вона побачила через мамине плече, що кіт лишається, потяглася до нього обома руками й заридала так, як ридають тільки дуже маленькі люди, — відчайдушно, усім тілом, ніби на світі скінчилося все добре.

Дідусь похмуро подивився на кота. Потім на Ксюшу. Потім на Марусю, яка нічого не просила і від того просила найголосніше.

— Беріть, — буркнув він. — Якось буде.

Бабуся розтулила рота — і стулила.

Наступного дня дідусь кудись пішов і повернувся з мішком сухого корму на плечі та з переноскою. Звідки все це взялося в місті, де не працював жоден магазин, він так і не розповів. Відтоді в коридорі біля дверей стояли чотири наплічники й переноска. Коли вила сирена, кіт ішов у неї сам, без умовлянь, і всю дорогу до метро мовчав. Унизу, на платформі, Маруся просувала пальці крізь ґратки, і кіт упирався в них лобом. Боятися стало трохи легше.

У цій самій переносці він проїхав потім через усі кордони й одне море.

Коли Шон уперше побачив кота, він замовк на півслові. Довго дивився на білу пляму, потім сказав щось коротке, не англійською. Мама перепитала, але він тільки похитав головою й засміявся. А назавтра Бріджет принесла блюдце із синьою облямівкою й пояснила, показуючи пальцем: це для молока, і це тільки для кота. Ставити біля задніх дверей.

Маруся злізла з табуретки, натягнула гумові чоботи й відчинила задні двері. Кіт вислизнув надвір першим, щойно двері прочинилися, а далі пішов за нею: через сад, повз гойдалку, повз мамині грядки, стежкою крізь кропиву. Але там, де починалося каміння, він зупинився. Сів, обгорнув лапи хвостом і далі не пішов.