Годинник

Уночі Маруся не могла заснути.

Вона лежала на спині й слухала дім. Дім був старий і балакучий: десь порипувало, десь потріскувало, у трубах булькала вода, а внизу, у вітальні, стояв підлоговий годинник, і він ішов. Тік — так. Тік — так. Важко, неквапливо, ніби йому не було куди поспішати. І щогодини він бив.

Годинник їм залишив Шон. Коли вони тільки в'їхали, він показував дім, дійшов до вітальні, поклав долоню на дерев'яний корпус і сказав щось довге. Мама перекладала, як могла: це годинник його батька. Батько збирав годинники. Усі, які бувають. Потім Шон і Бріджет запросили їх до себе, у свій дім на іншому кінці села, і Маруся зрозуміла, що означає «усі, які бувають». Годинники там висіли і стояли всюди: годинник із зозулею, годинник із маятником у скляному ящику, годинник із гирями на ланцюжках, маленькі годинники, схожі на будиночки, і великі, схожі на шафи. Усі вони цокали не в лад, і в кімнаті було так, ніби в ній сидить ціла зграя невидимих коників. А на стіні над каміном висів настінний годинник, темний, із мідним круглим маятником, і Маруся стала перед ним і не могла відійти, бо точнісінько такий самий залишився вдома. У Києві.

Той годинник був бабусин. Його отримала у спадок бабуся Галя, а до неї — її мама, а до неї — ще хтось, кого Маруся вже не пам'ятала на ім'я. Щонеділі бабуся підходила до нього, відчиняла скляні дверцята, діставала з-за корпусу маленький ключик і заводила. Ключик повертався з таким звуком — тр-р-р, тр-р-р, — і Маруся любила стояти поруч і дивитися, як бабуся це робить. Бабуся не дозволяла заводити самій: «Перекрутиш — зламаєш». Маруся так і не встигла жодного разу.

Одного разу — Марусі було тоді років шість, і вона ніяк не засинала, і бабуся сиділа на краю ліжка — бабуся розповіла їй про цей годинник одну річ. Що коли їй самій було чотири роки, вона раптом почала боятися смерті. Просто раптом, ні з чого. Усі лягали спати о дев'ятій, гасили світло, а вона лежала у своєму ліжку, вкрившись ковдрою до самого носа, і боялася висунути з-під неї ногу — бо під ліжком жило чудовисько й могло схопити. І думала: як же так може бути, що вона раптом перестане існувати? Зовсім? Ось вона є — а потім її нема? І тихенько плакала, щоб ніхто не почув. І то зісковзувала в сон, то виринала, і крізь сон чула, як годинник у сусідній кімнаті відбиває десяту. Потім одинадцяту. Потім дванадцяту. Потім першу. Другу. Третьої вона не чула ніколи — до третьої завжди засинала зовсім.

«Тож третя година ночі — це вже безпечно», — сказала тоді бабуся й погасила світло.

Маруся тоді нічого не зрозуміла. Вона не боялася смерті. Вона взагалі не думала, що це таке, — просто слово, яке буває в казках і в новинах, які дивляться дорослі.

Вона почала боятися потім.

Спочатку був звук. Звук вона запам'ятала найкраще — рівний, низький, тягучий, він ішов звідкись згори й наближався, і від нього в животі ставало холодно ще до того, як щось сталося. А потім сталося. Будинок струсонуло, вікна дзенькнули, і мама схопила її і Ксюшу й потягла в коридор, і вони сиділи там, у коридорі, на підлозі дуже довго. А вранці Маруся пішла з мамою до магазину — мама не хотіла брати, але залишити не було з ким, — і вони пройшли повз будинок за квартал від них. У будинку не було одного під'їзду. Просто не було — замість нього була чорна діра до самого верху, і всередині щось іще диміло, і рятувальники в помаранчевих касках розбирали завал — передавали один одному з рук у руки уламки бетону, шматки чиїхось меблів, і час від часу всі разом завмирали й слухали, чи не кличе хтось із-під руїн. Навколо стояли люди. Вони плакали й тримали в руках якісь речі — Маруся запам'ятала жінку з каструлею, просто з каструлею, притиснутою до грудей. А біля того місця, де раніше був вхід у під'їзд, стояли ноші. Кілька. Накриті простирадлами. Мама смикнула її за руку й сказала: «Не дивись», — але Маруся вже подивилася.

Відтоді вона боялася звуку літака. Будь-якого. Тут, в Ірландії, літаки літали високо й рідко, кудись у Дублін, і ніхто на них не дивився, а Маруся щоразу завмирала й чекала, поки звук не розтане. І відтоді вона знала, що мала на увазі бабуся: як же так може бути, що ось ти є — а потім тебе нема?

Унизу годинник почав бити. Маруся рахувала. Дванадцять.

Вона натягнула ковдру до носа. Ліжка тут були не такі, як в Україні: під ними просто не було вільного місця — суцільний дерев'яний короб до самої підлоги, і чудовиську ніде було б жити, навіть якби воно дуже захотіло. Маруся все одно перевірила в перший вечір. Але ногу висувати все одно не хотілося. За стіною, у маминій кімнаті, сопіла у своєму ліжечку Ксюша, а під дверима ще горіло світло — Маруся знала, що мама сидить із телефоном, прикривши екран долонею, щоб не розбудити малу, і чекає, бо тато сьогодні не подзвонив.

Перша.

Десь там, у Києві, було вже на дві години пізніше, і годинник бив третю — якщо хтось його заводив. А якщо ніхто не заводив, то він просто стояв у темній порожній квартирі, і стрілки показували той час, на якому зупинилися. Маруся спробувала згадати, який, і не змогла. І ще вона знала: зараз, під час війни, там немає правила, що о третій уже безпечно.

Друга.

Вона думала про рибок біля берега. Їх лякають, а вони повертаються. Вона думала про дідуся, який плаває в морі за будь-якої погоди й не боїться. Вона думала про те, що третя година — це вже безпечно.

Третьої вона не почула.