Річка

Мама сказала: «Обід за півгодини», — і це означало, що за п'ять хвилин вона скаже: «Марусю, поглянь за Ксюшею». Маруся знала цей порядок, як таблицю множення на два. Тому вона натягнула гумові чоботи, тихенько, щоб не рипнули, прикрила задні двері й пішла через сад.

Гойдалка на старій яблуні ледь погойдувалася на вітрі — Маруся гойдалася на ній уранці. Далі був мамин город: три грядки, які господарі дому, Шон і Бріджет, розорали їм ще в березні. Мама тоді стояла й мовчала, а потім сказала: «Ніколи в житті я не мала землі», — і того ж вечора посіяла чорнобривці. Тепер там огірки чіплялися вусами за мотузочки, полуниця вже відходила, але кілька червоних ягід ховалися під листям, і Маруся з'їла одну дорогою. Теплу, трішки кислу.

За грядками сад закінчувався. Починалися зарості — кропива, ожина, якісь високі парасольки, — і в них була стежка, яку протоптала сама Маруся. Стежкою — вниз, і ось вона, річка.

Річка була маленька, але швидка й дуже заклопотана. Вона весь час кудись поспішала, бурмотіла, обтікала каміння. Маруся сіла навпочіпки біля самої води і стала чекати.

Тут думалося краще, ніж удома. Удома бабуся Галя з ранку до вечора сиділа за ноутбуком із двома екранами — вона була програмісткою й робила щось із криптовалютами. Маруся одного разу спитала, що це таке, і бабуся почала пояснювати про гроші, яких немає, але які є, і про ключі, які не відчиняють жодних дверей, і Маруся кивала, а потім вирішила, що це, мабуть, як у казці: скарб, якого не можна торкнутися, але за яким усі ганяються. Ходити повз бабусину кімнату треба було навшпиньки, бо бабуся в навушниках говорила англійською з якимись людьми і сердилася, якщо її відволікали.

Дідусь Петро, навпаки, удома майже не бував. Він плавав. Не в басейні, як нормальні люди, — тобто в басейні теж, — а в морі, у відкритій воді, за будь-якої погоди. Він вступив до дублінського клубу з такою самою назвою, як чорне пиво, яке йому не можна, і тепер на вихідних їздив на змагання на якісь пляжі й повертався червоний, солоний і дуже задоволений. А вечорами він сидів на кухні й монтував відео для свого ютубу: на екрані сіре море, сіре небо й дідусева голова в жовтій шапочці, і дідусь сам собі казав «о-о-от, ось зараз добре пішов».

Ксюша весь час хотіла, щоб її носили, а мама весь час дивилася на телефон — чи не написав тато.

Тато дзвонив увечері, коли виходило. Не щовечора. Коли виходило, мама підносила телефон до Ксюші, і Ксюша тягнула до екрана руки й казала «а-ба», а тато сміявся, і було видно, що він дуже втомлений. Маруся розповідала йому про школу. Завжди одне й те саме: «Все добре».

Усе й справді було добре. Учителька, міс Долан, була добра. Дівчата в класі були добрі — на перервах вони брали її за руку й тягнули гратися, і пояснювали правила, показуючи пальцями. Але правила Маруся розуміла, а слова — ні. Слова летіли повз, як ластівки, а вона стояла посередині й усміхалася, бо всміхатися вона вміла будь-якою мовою. Усміхатися було дуже втомливо. Іноді міс Долан щось питала, і всі дивилися на Марусю, і вона відчувала, як горять вуха, і тоді думала про цю річку.

Удома, в Києві, у неї була найкраща подруга Соня із сусіднього під'їзду. Тут, у селі, українських дітей її віку не було. Була одна дівчинка з Харкова, але їй було чотирнадцять, вона ходила до іншої школи, а на Марусю дивилася як на малу.

Над водою пронісся птах — синій, швидкий, як постріл. Маруся вже бачила його разів зо три і була майже впевнена, що це рибалочка. Вона пошукала слово в маминому телефоні: kingfisher. Королівський рибалка. Слово їй сподобалося, і вона сказала його вголос річці, пошепки, щоб ніхто не чув, як вона говорить англійською сама з собою.

А потім вона побачила рибок.

Маленькі, сірі, завдовжки з її мізинець, вони стояли біля самого берега, там, де течія була тихіша, і щось шукали на дні. Усі носами в один бік. Іноді одна смикалася вбік, потім поверталася на місце. Як клас, коли міс Долан відвертається до дошки.

Поруч на камінні лежала велика гілка — мабуть, відламалася з вільхи, що нависала над водою. Маруся підняла її. Гілка виявилася саме такою, як треба: не важка, з гладенькою корою, і рука лягала на неї, як на ручку від валізи. Маруся опустила кінчик у воду і повела.

Дно здійнялося коричневою хмарою. Рибки зникли — усі разом, ніби їх і не було. Маруся завмерла. Вода потроху ставала прозорою, каламуть відносило течією… і рибки повернулися. Одна, друга, потім уся зграйка. Стали на те саме місце. Носами в той самий бік.

Вона знову каламутила воду. Вони знову розліталися і знову поверталися.

— Дурні, — сказала Маруся з повагою.

Їй раптом подумалося, що рибки дуже схожі на неї. Їх лякають, а вони все одно повертаються на своє місце, бо десь же треба стояти.

З-за заростей, здалеку, долинуло:

— Мару-у-усю! Обідати!

Вона ще раз, останній, провела гілкою по дну, подивилася, як хмару каламуті відносить униз, до моря — а мама казала, що всі річки в Ірландії течуть у море, — і поклала гілку на каміння. Акуратно, щоб завтра знайти.