Глава 9. Валіза

Пакувати вона почала з пуантів.

Три пари.

Одну можна було викинути.

Не викинула.

Марина складала речі хаотично.

— Ти це потім закриєш?

— Сяду.

— На валізу?

— Так.

— Достойний метод.

На ліжку лежали подарунки.

Кава.

Мило.

Парфуми для Марининої мами.

Платівка Костюку.

Ірина знайшла її в Парижі.

Довго шукала.

Продавець не розумів назву.

Вона показала папірець.

Він зник кудись на п’ять хвилин.

Повернувся з платівкою.

Ірина мало не обійняла його.

Тепер платівка лежала між светрами.

— Ти йому таки купила? — спитала Марина.

— Так.

— Я б не купила.

— Знаю.

— Чого?

— Ти злопам’ятна.

— Я послідовна.

Ірина засміялася.

На тумбочці лежала картка П’єра.

Марина бачила.

Нічого не сказала.

Ірина поклала картку в гаманець.

Потім дістала.

Поклала в маленьку кишеню сумки.

Знову дістала.

— Господи, — сказала Марина. — Ти знову щось пакуєш сто років.

Ірина завмерла.

— Що?

— Нічого. Просто поклади вже.

Вона поклала в гаманець.

Листівку бабусі — у зовнішню кишеню валізи.

Валізу закрила.

Марина справді сіла на свою.

— Допоможеш?

— Ти напхала туди весь Париж.

— Марсель теж.

Ірина натиснула.

Блискавка зійшлася.

— Все.

— Я тебе люблю.

— До наступної валізи.

В останній день клас був о десятій.

Вистава ввечері.

Після — одразу автобус до готелю, кілька годин сну, вранці аеропорт.

Віктор Семенович повторив:

— Після вистави ніхто не затримується. Речі з гримерок одразу в автобус. О двадцять третій десять виїжджаємо.

Сашко підняв руку.

— А о двадцять третій одинадцять?

— Ви можете залишитися у Франції.

Кілька людей засміялися.

Сашко:

— Не треба двічі пропонувати.

Віктор Семенович не засміявся.

— Мельник.

— Мовчу.

Ірина дивилася на підлогу.

О двадцять третій одинадцять.

Після зборів пішла до гримерки.

Відкрила валізу.

Дістала гаманець.

Поклала трохи грошей у внутрішню кишеню пальта.

Картку П’єра — теж.

Потім подумала.

Дістала.

Прочитала адресу.

Запам’ятала.

Поклала назад у гаманець.

Гаманець — у сумку, яку братиме із собою.

Паспорт був у Віктора Семеновича.

Це не змінилося.

Ірина сіла.

Не робила нічого.

До вистави п’ять годин.

Вона не збиралася залишатися.

Це важливо.

Принаймні так сказала собі.

О четвертій Марина зайшла.

— Ти готова?

— До чого?

— Репетиція.

— Так.

— Чого сидиш у пальті?

Ірина подивилася.

Справді.

— Холодно.

— Тут жарко.

— Мені холодно.

Марина торкнулася її лоба.

— Не хвора.

— Дякую, лікарю.

— Завжди рада.

Перед виставою Сашко перевіряв підтримку.

— Ти легша.

— Ні.

— Так.

— На скільки?