Глава 8. Не цього разу

Наступного дня Ірина сказала П’єру:

— Ні.

Клер переклала.

П’єр кивнув.

Все.

Ірина чекала.

— І?

— Що?

— Ви нічого не скажете?

— Ви сказали ні.

— І все?

П’єр подивився на Клер.

— Вона завжди така?

— Гірше.

— Клер.

— Перекладаю культурний контекст.

П’єр засміявся.

— Якщо передумаєте, напишіть.

— Куди?

Він дав картку.

Ірина взяла.

Адреса.

Телефон.

Не Люк.

Робота.

— Це не контракт, — сказав П’єр.

— Я знаю.

— Добре.

Ірина глянула.

Клер зареготала.

— Не починай.

Картку вона поклала в гаманець.

Не ховала.

Ввечері вони мали вільні дві години.

Марина хотіла магазин.

Сашко — їсти.

Компромісом став магазин із їжею.

— Демократія, — сказав він.

— Не говори це слово так голосно, — відповіла Марина.

Ірина купила каву для батька.

Мило матері.

Дивилася на полицю з дрібними сувенірами.

Для бабусі не знала що.

Побачила маленьку листівку із зображенням старої церкви.

Взяла.

Поклала назад.

Потім знову взяла.

— Бабусі? — спитала Марина.

— Чого?

— У тебе обличчя «бабусі».

— Яке?

— Не знаю.

Ірина купила листівку.

На звороті ввечері написала:

Бабусю, тут дуже багато церков. Париж красивий. Я здорова. Скоро буду. Іра.

Прочитала.

«Скоро буду».

Поставила крапку.

Наступного дня вони їхали потягом до Марселя.

Сашко заснув через двадцять хвилин.

Марина читала журнал.

Ірина дивилася на поля за вікном.

Їй подобалося знати, що рішення прийняте.

Вона повертається.

Не цього разу.

Фраза давала спокій.

Вона навіть дозволила собі думати про французьку трупу.

Як про варіант, який не обрала.

Ансамбль.

Четверта лінія.

Знову доводити.

Навіщо?

У Донецьку вона вже щось мала.

Не багато.

Але своє.

Марсель був іншим.

Світлішим.

Солонішим.

Вітер бив в обличчя.

— Оце море? — спитала Марина.

— Ні, ставок, — відповів Сашко.

— Я тебе ненавиджу.

— Взаємно.

Театр стояв недалеко від центру.

Готель — простий.

Вікно Ірини виходило на стіну.

Вона зраділа.

— Чого ти смієшся? — спитала Марина.

— Нічого.

— Оце вже сімейне.

Перші два дні минули спокійно.

Репетиції.

Виступ.

Офіційний обід.

Ірина була майже щаслива.

На третій день Віктор Семенович викликав її після класу.

— Левченко.

— Так.

— Ви в Парижі були на додатковому занятті?

Серце зупинилося.

— Так.

— З Борисом Андрійовичем погоджено?

— Так.

— Добре.

Він перегорнув папери.

Ірина чекала.

— Там були представники французької трупи?

— Не знаю.

Це була брехня.

Вона відчула.

— З вами говорили?

— Про техніку.