Глава 4. Рудольф

Ім’я вона побачила на афіші.

Rudolf Noureev.

Зупинилася.

Марина мало не врізалася.

— Чого?

Ірина показала.

Марина прочитала.

— А.

— Що «а»?

— Знаю.

— Звідки?

— Я теж була на інструктажі.

Вони стояли біля Паризької опери.

Туристи фотографували фасад.

Сашко підійшов.

— Наш старий знайомий.

Ірина подивилася.

— Дуже смішно.

— Я нічого.

Віктор Семенович глянув на групу.

— Не розходитися.

Ірина ще раз подивилася на афішу.

У Москві прізвище Нурєєва вимовляли інакше.

Коротше.

Як факт.

1961.

Не повернувся.

Зрадник.

На інструктажі його ім’я стояло поруч із Макаровою, Баришниковим, Годуновим.

Перелік.

Попередження.

Тут прізвище було над входом.

Великими літерами.

Не як попередження.

Як причина купити квиток.

Увечері вони потрапили не на сам спектакль, а на частину репетиції та професійну зустріч.

Ірина сиділа в темному залі.

На сцені працювали.

Класика.

Вона заспокоїлася.

Потім хореограф зупинив.

Щось змінив.

Танцівник повторив.

Ще раз.

Ірина дивилася на руки.

Французька школа була іншою.

Не гіршою.

Вона вже навчилася не ставити це питання першою.

Поруч Сашко прошепотів:

— Ти зараз плакати будеш?

— Чого?

— Виросла.

— Заткнись.

Після вони пішли в інший зал.

Там працювала сучасна група.

Ірина впізнала відчуття раніше, ніж рухи.

Знову підлога.

Вага.

Тиша.

Люди не намагалися виглядати легкими.

Але цього разу вона не шукала недотягнуту стопу.

Спіймала себе.

Подивилася на ноги.

Одна стопа справді була розслаблена.

Ірина усміхнулася.

— Що? — спитала Марина.

— Нічого.

Хореограф дав завдання.

Танцівники розійшлися.

Кожен робив трохи інакше.

Ірина вже знала, що це не означає «не вивчили».

Все одно дивно.

Але вже не образливо.

На виході Борис Андрійович наздогнав її.

— Ну?

— Що?

— Минулого року ви два дні пояснювали мені, що французи не вміють тягнути стопу.

— Не два.

— Три?

— Я не рахувала.

— А зараз?

Ірина надягла пальто.

— Деякі досі не вміють.

Він засміявся.

— Слава Богу.

Вона завмерла на секунду.

Борис Андрійович уже пішов.

Слова нічого не означали.

Звичайний вислів.

А Ірина згадала бабусю.

Не всю.

Руки.

Сухі пальці.

Крем із дивним запахом.

Їй було дев’ять.

Вона приїхала до бабусі на два тижні влітку.

Прокинулася вночі.

Пішла на кухню по воду.

Бабуся стояла біля вікна.

Думала, що всі сплять.

Хрестилася.

Повільно.

Ірина спитала:

— Що ти робиш?

Бабуся здригнулася.

— Нічого.

— Я бачила.

— То бачила.

— А навіщо?

— Спати йди.

— Баб.