Глава 3. Другий раз

Париж вдруге виявився меншим.

Ірина помітила це ще з автобуса.

Та сама широка вулиця.

Той самий міст.

Той самий рух.

Але тепер вона знала, що за поворотом.

Не весь Париж.

Один поворот.

І цього вистачило.

Марина прилипла до вікна.

— Ми тут були?

— Ні.

— А мені здається, були.

— Інша вулиця.

— Звідки знаєш?

Ірина знизала плечима.

— Пам’ятаю.

Сашко ззаду:

— У неї тут зв’язки.

— Мельник.

— Мовчу.

Готель був інший.

Цього разу ближче до театру.

Менші номери.

Ліфт зупинявся між поверхами.

— Це як? — спитала Марина.

— Очевидно, так.

Щоб потрапити на третій, треба було вийти між другим і третім та піднятися кілька сходинок.

— Франція розвиває ноги, — сказав Сашко.

Ірина поставила валізу на ліжко.

Не дивилася у вікно.

Спочатку розклала речі.

Пуанти.

Трико.

Панчохи.

Аптечку.

Потім тільки підійшла.

Внизу була кав’ярня.

Не та.

Добре.

Наступного ранку вона сама знайшла зал для сніданку.

Марина йшла за нею.

— Ти тут жила?

— Ні.

— Тоді чого все знаєш?

— Табличка.

— Я теж бачу табличку.

— Тоді не став дурних питань.

— Ти зла.

— Я голодна.

На столі стояли круасани.

Сашко взяв два.

— О, старі друзі.

— Минулого разу ти не знав, що з ними робити.

— Людина розвивається.

Ірина подивилася на Марину.

Та відразу:

— Не я його навчила.

Після сніданку — театр.

Клас.

Репетиція.

Все було схоже.

Ірина чекала, що відчуття повернуться.

Не повернулися.

Першого дня Париж не зробив нічого.

Її це навіть образило.

Увечері після репетиції вона вийшла в коридор.

І почула:

— Irina?

Зупинилася.

Люк.

Він стояв біля дверей із сумкою через плече.

Трохи коротше волосся.

Той самий рушник на шиї.

Ірина усміхнулася раніше, ніж встигла вирішити.

— Bonjour.

— Tu es revenue!

Вона зрозуміла.

Повернулася.

— Oui.

Люк підійшов і обійняв її.

На секунду довше, ніж треба.

Або їй здалося.

— Хорошо? — сказав він російською.

Ірина засміялася.

— Твоя російська не виросла.

— Vodka.

— Бачу, працював.

Поруч підійшла жінка.

Висока.

Світле волосся.

Танцівниця, одразу побачила Ірина.

Не через тіло.

Через те, як стояла на одній нозі й не помічала.

Люк щось сказав.

Жінка простягнула руку.

— Sylvie.

— Irina.

Люк додав ще фразу.

Ірина не зрозуміла.

Сільві усміхнулася.

Показала на Люка, потім на себе.

— Ensemble.

Разом.

Ірина зрозуміла достатньо.

У грудях щось неприємно сіпнулося.

Невелике.

Майже смішне.

— Ah.

Люк дивився.

Ірина усміхнулася.

— Хорошо.