Глава 2. Куди хочеш

Анкету дали в понеділок.

Ірина заповнювала її в театральній канцелярії.

Прізвище.

Ім’я.

По батькові.

Рік народження.

Місце народження.

Кременчук.

Освіта.

Партійність.

Родичі за кордоном.

Вона затримала ручку.

Не її родичі.

Ларисині.

Цього разу питання було простішим.

«Немає».

Ірина написала.

Навпроти сиділа Марина й тихо сопіла.

— Чого?

— Не пам’ятаю мамин рік народження.

— Як можна не пам’ятати?

— А ти пам’ятаєш?

— П’ятдесят четвертий... Ні, це не те.

Марина підняла голову.

— Твоя мама народила тебе в два роки?

Ірина подивилася на свою анкету.

— Тридцять четвертий.

— От бачиш.

— Мовчи.

Після роботи вона зайшла до буфету.

Сашко їв котлету.

— Сідай.

— Я не хочу.

— Тоді посиди й подивись, як їм я.

Ірина сіла.

— Тобі вісім років?

— Коли котлета хороша — п’ять.

Вона усміхнулася.

— Ти пам’ятаєш, куди хотів після училища?

Сашко жував.

— Що?

— Куди хотів працювати.

— У театр.

— У який?

— Будь-який, де платять.

— Серйозно.

Він подумав.

— Київ хотів.

— Чому не залишився?

— Не залишили.

— І?

— Що «і»?

— Ти не злився?

— Злився.

— Довго?

— До першої зарплати.

Ірина дивилася на його котлету.

— Чого питаєш?

— Так.

— Погане «так».

Вона встала.

— Іди їж.

— Я й так їм.

Їй було сімнадцять, коли Андрій уперше запитав:

— Куди хочеш?

Вони сиділи на підлозі біля пожежного виходу.

Сходи були холодні.

У них залишалося двадцять хвилин до вечірньої перевірки.

Андрій приніс два пиріжки з капустою.

Один уже з’їв дорогою.

Другий віддав Ірині.

— Я не хочу.

— Ти завжди хочеш.

— Товста буду.

— Тоді я з’їм.

— Віддай.

Він засміявся.

Ірина відкусила.

Тісто було холодне.

— Ну?

— Що?

— Куди хочеш?

— Куди дадуть.

— Я питаю, куди ти хочеш.

Ірина подивилася на нього.

— У театр.

— Іро.

— Що?

— У який?

— Київ, напевно.

— Напевно?

— А ти?

— Ленінград.

Вона засміялася.

— Тебе не візьмуть.

— Дякую.

— Ти сам знаєш.

— Знаю.

— Тоді чого?

Андрій сперся головою на стіну.

— Бо хочу.

Її це тоді роздратувало.

Не саме бажання.

Те, як легко він вимовив.

Хочу.

Наче це аргумент.

— Я хочу заміж за Бельмондо, — сказала Ірина.

— Я не проти.

— Дякую.

— Тільки я думав, ми з тобою...

Вона штовхнула його коліном.

— Не починай.

— Я нічого.

— Ото й добре.

Він поцілував її.

Від нього пахло капустою.