Глава III

Наступні дні стали дивними. Микита справді почав більше часу проводити вдома: кілька днів на тиждень працював дистанційно, забирав Софію до себе зранку, годував її з пляшечки, ходив із нею по квартирі ночами й давав Марії поспати. Іноді навіть просто мовчки клав їй їжу поруч, бо вона забувала їсти.

Він дбав про неї навіть більше, ніж раніше, але ніби на відстані — без тепла, без тієї звичної ніжності.

Марія намагалась постійно: обіймала його зі спини, поки він готував каву, цілувала в щоку, брала за руку, лягала ближче вночі. Але Микита щоразу дуже непомітно відсторонювався — не грубо й не холодно, просто не підпускав. І це було нестерпно.

Одного вечора Марія не витримала. Вона стояла біля кухонного столу, поки він мив пляшечку Софії, і нарешті запитала:

— Ти мене караєш?

Микита завмер, а потім повільно вимкнув воду.

— Ні.

— Тоді чому ти так поводишся зі мною?

Він довго мовчав, перш ніж відповісти:

— Бо мені треба час.

— На що?

Він подивився на неї, і в його очах було стільки втоми, що Марія ледь не заплакала ще до відповіді.

— Щоб перестати згадувати твій крик кожного разу, коли я дивлюсь на тебе.

У неї перехопило подих.

— Микит…

— Я люблю тебе, Маш, — тихо й щиро сказав він. — Але мені було дуже боляче.

І Марія раптом зрозуміла страшну річ: її чоловік не перестав її любити. Ні, він просто вперше по-справжньому від неї закрився.

—————

Два тижні минули дивно тихо, без гучних сварок і криків, але ніби в постійному холоді. Марія вже звикла прокидатися без обіймів, звикла до того, що Микита більше не торкається її просто так — машинально, між справами, ніби це природно. Тепер усе стало обережним.

Він залишався хорошим чоловіком і хорошим батьком, допомагав та піклувався, але між ними більше не було тепла, і це повільно вбивало їх обох.

На дні народження мами Марії це помітили всі. Не тому, що вони сварились, — навпаки, вони були занадто спокійними, занадто правильними. Марія тримала Софію на руках, Микита приносив їй чай, вони говорили одне одному: «Передай, будь ласка», «Я зараз візьму дитину», «Ти поїла?».

Ідеальна пара, якби не очі й не ця страшна відстань між ними.

Навіть Ліза того вечора майже не жартувала, а мама Марії кілька разів дуже уважно дивилась то на доньку, то на Микиту, наче намагалась зрозуміти, в який момент вони загубили одне одного.

Марія теж почала закриватись — спочатку несвідомо, а потім ніби навмисно. Якщо Микита став тихішим, вона теж; якщо він перестав торкатися її, вона більше не намагалась. Вона ніби захищала себе, бо кожне його відсторонення тепер ранило занадто сильно.

Іноді, коли Софія засинала, Марія сиділа в темній кухні й думала про речі, від яких самій ставало страшно. Можливо, вони поспішили. Можливо, їм треба було більше часу, більше життя вдвох, більше свободи, більше розуміння одне одного.

Вона любила Микиту так само сильно, навіть сильніше, але тепер уперше в житті бачила, що самого кохання іноді недостатньо. І це лякало її до тремтіння.

Микита теж змінювався. Він більше мовчав, довше затримувався за ноутбуком, часто просто дивився кудись повз Марію, ніби про щось думав. У його голові вона теж завжди була іншою: сильнішою, спокійнішою, тією, хто все контролює. А зараз він бачив жінку, яка ніби губила саму себе, і не знав, як їй допомогти.

Одного вечора, коли Софія нарешті заснула, він тихо сказав:

— Може… нам піти до сімейного психолога?

Марія завмерла, а потім дуже повільно поклала телефон на стіл.

— Настільки все погано?

— Я не це маю на увазі.

— А що тоді?

Він важко видихнув.

— Я просто не хочу втратити те, що в нас є.

У Марії стиснулось серце, але сама думка про психолога чомусь боляче вдарила по ній, наче це було офіційне підтвердження того, що вони вже не справляються самі.

— Я не готова поки що, — тихо сказала вона.

Микита кивнув без образ.

— Добре.

— Але… якщо буду готова — скажу.

Він тільки тихо відповів:

— Домовились.

І знову між ними осіла тиша.

⸻

Наближалось Різдво. Київ уже світився гірляндами, кав’ярні пахли корицею й мандаринами, а в друзів удома стояли ялинки. Усі навколо ніби жили в якомусь теплому святковому кіно, а вони — ні. І це відчувалось особливо гостро, бо це був навіть не п’ятий рік шлюбу, не десятий. Вони не прожили разом навіть року, а вже сиділи по різні боки власної тиші.

На Святвечір вони поїхали до батьків Марії. У будинку було тепло й шумно, на кухні пахло кутею, запеченою рибою і свіжою випічкою. Мама Марії метушилась між столом і духовкою, батько вмикав комусь гірлянду, а Софію одразу забрали на руки всі по черзі.

І вперше за довгий час Марія трохи розслабилась. Навіть Микита виглядав спокійніше.

А потім на кухню зайшла його мама, і Марія мимоволі напружилась. Жінка теж це помітила, тож кілька секунд вони просто мовчали, а тоді мама Микити раптом тихо сказала:

— Можемо поговорити?

Марія кивнула, і вони вийшли в коридор, де було тихіше.

— Я дуже шкодую про те, що сказала тоді, — одразу промовила жінка. — І я розумію, що зробила тобі боляче.

Марія мовчала.

— Я не мала права говорити такі речі. Особливо тобі. Особливо в той момент.

У Марії защипало в очах, бо вона вже не злилась — просто була страшенно втомлена.

— Я теж тоді… — тихо почала вона. — Я теж була не права.

— Ні, сонечко. Ти була виснажена.

І це «сонечко» раптом розбило в ній щось остаточно. Марія несподівано обійняла її, а жінка одразу обійняла у відповідь.

— Пробач мені, — прошепотіла мама Микити.

— І Ви мені.

Трохи пізніше Микита теж поговорив із мамою — коротко, без драм, але вперше за ці тижні нормально.

І коли вони повернулись до столу, Марія раптом відчула на своїй щоці легкий дотик. Вона здивовано повернула голову, а Микита дуже обережно поцілував її біля скроні. Так просто, наче нічого особливого, але в Марії ледь не підкосились ноги від того, як сильно вона скучила за цією ніжністю.