Розділ II

Кінець листопада видався сірим і вологим. Київ уже давно втратив осінню яскравість, дерева стояли голі, а небо майже щодня було однакового кольору — холодного, втомленого, ніби теж не виспалось.

Марія сиділа на кухні, обіймаючи руками чашку вже холодного чаю. Софія нарешті заснула — вперше за останні години, і в квартирі стояла така тиша, що аж дзвеніло у вухах. Марія майже не спала цієї ночі, як і попередньої, та й десятків ночей до цього.

Коли пролунав дзвінок у двері, вона навіть не здивувалась, бо вже знала, хто це.

— Відчиняй, я знаю, що ти вдома! — почувся голос мами Микити.

Марія повільно підвелась. Свекруха прийшла, як і завжди, з пакетами, контейнерами з їжею і вічною тривогою в очах.

— Де моя дівчинка? — тихо спитала вона, заходячи.

— Спить.

— Слава Богу…

Вона одразу пішла до кімнати, зазирнула в ліжечко й усміхнулась. Марія дивилась їй услід і відчувала дивне виснаження ще до того, як щось почалося.

Спочатку все було нормально. Мама Микити допомогла розкласти речі, розігріла суп і змусила Марію сісти поїсти.

— Ти дуже схудла, — тихо сказала вона. — Так не можна.

— Я знаю.

— Ти хоч спиш?

Марія тільки коротко всміхнулась.

— Коли виходить.

Жінка зітхнула.

— Я пам’ятаю, як Микита маленький був… Я теж тоді майже не спала.

І Марії навіть стало трохи легше від цих слів, бо зазвичай свекруха була дуже теплою. Не тією жінкою, яка лізе без дозволу, — навпаки, вона завжди намагалась бути делікатною. Саме тому наступне вдарило настільки боляче.

Софія прокинулась через годину й почала голосно та довго плакати. Марія взяла її на руки й почала заколисувати, але донька тільки сильніше нервувалась.

— Дай мені, — сказала мама Микити.

Марія мовчки передала дитину, і Софія майже одразу трохи заспокоїлась. Це чомусь різонуло неприємно, ніби хтось натиснув на стару рану.

— Бачиш, — тихо сказала жінка, заколисуючи онуку. — Діти дуже відчувають нерви матері.

Марія напружилась.

— Я знаю.

— Просто ти сама дуже виснажена. Треба бути спокійнішою.

— Я стараюсь.

— Я не кажу, що ти погана мама.

Але саме так це і прозвучало. Марія відчула, як усередині щось починає закипати, проте продовжувала мовчати, поки мама Микити ходила по квартирі й не припиняла говорити.

— Ти занадто все близько до серця сприймаєш.

— Можливо.

— Істерики ці твої… Микита дуже переживає.

Марія різко підняла очі.

— Він вам це сказав?

— Я його мати, Маріє. Я бачу, коли моїй дитині важко.

«Моїй дитині». Чомусь саме ці слова боляче вдарили, наче Микита досі був тільки її сином, а Марія — просто дівчинкою, яка не справляється.

— Я справляюсь, — уже холодніше сказала вона.

— Я не кажу, що ні. Але тобі було важко ще під час вагітності. А зараз… це ж дитина. Це на все життя.

Марія мовчала, а Софія знову почала хникати.

— Знаєш… — обережно продовжила мама Микити. — Може, тобі просто це все трохи зарано. Ви молоді, робота, життя… Можливо, треба було уважніше поставитись до тих пігулок. І зараз тобі не довелось би так мучитись.

Світ ніби різко стих, і Марія повільно підняла голову.

— Що?

Жінка одразу зрозуміла, що сказала щось не те.

— Я не це мала на увазі…

— Ні. Саме це.

Голос Марії став тихим, небезпечно тихим.

— Ви зараз серйозно сказали мені, що моєї дитини могло б не бути — і тоді мені було б легше?

— Маріє…

— Ні, я хочу почути.

— Я просто хвилююсь за вас обох!

— А я хвилююсь за свою дитину! — голос її здригнувся. — І навіть коли мені важко, я жодного разу не пошкодувала, що вона є!

Софія почала плакати сильніше, і Марія одразу забрала її на руки. У кімнаті стало важко дихати.

— Я не хотіла тебе образити… — тихо сказала мама Микити.

Але вже було пізно. Марія навіть не дивилась на неї, а натомість механічно вдягнула пальто, накинула ковдру на коляску й узяла сумку.

— Маріє, надворі холодно…

— Мені треба пройтись.

— Ти зараз на емоціях.

— Так. Бо я жінка після пологів, яка не спить третій місяць. Уявляєте?

Це прозвучало жорстко, і вона одразу відчула провину, але залишитись тут більше не могла. Марія вийшла з квартири майже тремтячими руками.

Надворі було холодно й сиро. Софія тихенько сопіла в колясці вже через кілька хвилин, а Марія йшла дворами й раптом відчула, що в неї просто течуть сльози — без істерики, без звуків, просто тихо.

Вона любила свою дитину. Боже, як же сильно вона її любила! Але їй було важко, і найстрашніше полягало в тому, що вона сама себе за це ненавиділа.

Марії здавалося, що хороші матері не повинні втомлюватись настільки, не повинні іноді хотіти просто тиші, не повинні дратуватись від плачу й думати: «Я більше не можу». А вона думала, і від цього почувалась жахливою людиною.

Коли Марія повернулась додому через дві години, квартира вже була порожня. Лише на кухні стояли контейнери з їжею та лежала записка.

«Пробач. Я справді не хотіла тебе образити».

Марія довго дивилась на ці слова, а потім просто сіла на стілець і заплющила очі.

Коли ввечері повернувся Микита, він ще з порогу зрозумів, що щось сталося. Не було звичного світла в квартирі, не було музики, навіть телевізор не працював фоном.

Марія сиділа на дивані з Софією на руках і дивилась кудись в одну точку.

— Маленька… — тихо сказав він. — Що сталося?

Вона одразу натягнула слабку усмішку.

— Все нормально.

Він мовчки сів поруч і уважно подивився на неї, надто уважно.

— Мама приходила?

Марія ледь помітно кивнула, і цього вже вистачило, щоб він зрозумів: проблема саме там. Але вона нічого більше не сказала, і Микита теж не став тиснути. Поки що.

Вечір був дивно теплим для кінця листопада. У квартирі пахло піцою, соєвим соусом і дитячою присипкою. На журнальному столику стояли коробки з їжею, хтось відкрив вино, хоча Марія машинально скривилась від самого запаху алкоголю.