Розділ XIV

Березень тягнувся повільно, але тепер уже був квітень — майже літо. Київ стояв теплий, зелений, з тим особливим вечірнім світлом, яке буває тільки тут: коли асфальт після дня ще зберігає сонце, каштани цвітуть так рясно, що здається — місто світиться білим, а Дніпро вечорами стає густо-синім, майже чорним.

І разом із цією весною змінювалася Марія.

Точніше — змінювалося все навколо неї.

Бо сама вона вперто робила вигляд, що нічого не відбувається.

Але від неї тепер буквально не відходили.

— Ти нормально поїла?

— Тобі не важко?

— Сядь.

— Не неси це.

— Ти втомилась?

— Маріє, може додому?

— Маріє, може лікаря?

— Маріє, може відпочинеш?

І це було... постійно.

Микита взагалі остаточно втратив здоровий глузд.

Він тепер дивився на неї так, ніби вона складалася з тонкого скла.

В машині просив пристібатися ще до того, як вона сідала.

Коли вони гуляли — тримав за руку так обережно, ніби боявся, що вона зникне.

Вночі прокидався, якщо вона просто переверталася на інший бік.

І Марію це починало дратувати.

Не тому, що їй не подобалась турбота.

А тому що вона переставала відчувати себе собою.

Вона була вагітна.

Не смертельно хвора.

Але всі навколо ніби забули цю різницю.

— Маріє, ти куди? — окликнув її Алекс одного ранку, коли вона швидко пройшла повз open-space.

— На роботу, Алекс.

— Я маю на увазі — куди так швидко?

— Ногами. По підлозі. Все нормально.

Алекс закотив очі.

— Я просто переживаю.

— Не треба.

— Ти сьогодні вже їла?

Марія різко зупинилась.

Повернулась до нього повільно.

— Алекс.

— Що?

— Якщо ти ще раз спитаєш мене, чи я їла, я клянусь, я почну їсти тебе.

В офісі запала тиша.

А потім Ілля заржав так голосно, що аж закашлявся.

Алекс підняв руки.

— Добре-добре. Господи. Вибач.

Марія пішла далі, але вже через кілька секунд їй стало соромно.

Бо він же нічого поганого не зробив.

Просто всі... душили її цією турботою.

Найгірше було вдома.

Бо Микита взагалі перестав розуміти межі.

— Ти куди зібралась? — спитав він одного вечора, побачивши, як вона взувається.

— В магазин.

— Я сам схожу.

— Я хочу сама.

— Маріє, вже десята вечора.

— І що?

— І ти вагітна.

Вона різко видихнула.

— Микито, я не інвалід.

Він одразу замовк.

І це чомусь ще більше її роздратувало.

Бо він подивився на неї так винувато, ніби вона його вдарила.

— Я не це мав на увазі...

— А що ти мав на увазі?

— Те, що я хвилююсь.

— Ви всі хвилюєтесь! — голос у неї раптом став гучнішим. — Всі навколо! Мама, твоя мама, друзі, ти! Мене вже нудить від цього!

Він застиг.

Марія теж.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Потім вона провела долонею по обличчю і тихіше сказала:

— Вибач.

Микита видихнув.

Підійшов ближче.

— Ти втомилась.

— Я просто хочу, щоб до мене ставились нормально.

— Ми і ставимось нормально.

Вона гірко усміхнулась.

— Ні. Ви ставитесь до мене так, ніби я зараз розсиплюсь.

Він мовчав.

І це мовчання було чесним.

Бо частково це була правда.

Він справді боявся.

Після всього.

Після її шалених поїздок.

Після її звички мовчати про проблеми.

Після всіх цих місяців, коли вона то наближалась, то віддалялась.

А тепер у нього було відчуття, що він відповідає не лише за неї.

І це лякало його до смерті.

Але Марія цього не бачила.

Точніше — не хотіла бачити.

Бо сама була виснажена.

Її дратувало тіло, яке змінювалося.

Дратувало, що вона стала повільнішою.

Що тепер всі дивляться на її живіт раніше, ніж їй в очі.

Що навіть колеги перестали сперечатись із нею нормально.

Одного разу вона зірвалася прямо на нараді.

— Та перестаньте ви дивитись на мене так!

Усі аж здригнулись.

Ілля кліпнув.

— Як?

— Наче я зараз тут народжу!

Запала тиша.

А потім Микита, який сидів навпроти, раптом тихо засміявся.

Не насмішкувато.

Тепло.

Втомлено.

Марія сердито подивилась на нього.

— Тобі смішно?

— Трошки.

— Я тут нервуюсь.

— Я знаю.

Він дивився на неї так м'яко, що її злість почала танути просто на очах.

— Просто ти дуже смішно це сказала.

Вона фиркнула.

І теж ледь посміхнулась.