Розділ XIII

Після того вечора в Лізи минув майже тиждень.

І за цей тиждень між Марією та Микитою змінилося абсолютно все.

І водночас — майже нічого.

Він став ще уважнішим до неї.

Ще ніжнішим.

Ще обережнішим.

Тепер Микита буквально контролював, чи вона поїла, чи не перевтомилась, чи тепло вдягнулася. Якщо раніше його турбота була легкою й ненав'язливою, то зараз у ній з'явилося щось зовсім інше.

Трепет.

Іноді Марія ловила його погляд на собі — такий задумливий, м'який, майже невірячий.

Наче він досі не усвідомив до кінця, що це правда.

Що вона вагітна.

Що у них буде дитина.

Він часто торкався її живота.

Несміливо.

Майже випадково.

Особливо вечорами.

Міг сидіти поруч на дивані, слухати щось упіввуха й просто покласти долоню їй на живіт, після чого усміхнутися самими куточками губ.

І це було настільки щиро, що Марії ставало тепло.

Але одна річ її все ж тривожила.

Вони так нормально і не поговорили.

Не по-справжньому.

Не сказали вголос усе, що відчували.

Тому того вечора вона сама запросила його в маленьку кав'ярню майже в центрі Києва.

Там було тихо.

Тьмяне жовте світло.

Повільна музика.

І майже нікого, окрім кількох людей за далекими столиками.

За вікном падав дрібний сніг.

Марія сиділа навпроти Микити, гріла руки об чашку чаю й кілька секунд просто дивилася на нього.

Він одразу зрозумів, що вона хоче про щось серйозно поговорити.

— Що? — м'яко спитав він.

Вона зітхнула.

— Чому ми не говоримо про вагітність?

Микита трохи напружився.

— Говоримо.

— Ні.

Марія похитала головою й усміхнулася куточком губ.

— Ти став ще турботливішим. Постійно дивишся на мене так, ніби я кришталеве щось. Але ми не говоримо.

Він опустив очі в чашку кави.

Мовчав кілька секунд.

Потім тихо видихнув.

— Бо я досі не знаю, як про це говорити.

Марія уважно дивилася на нього.

— Ти не радий?

Він одразу підняв голову.

— Маріє, ти серйозно зараз?

— Ну ти мовчиш весь тиждень.

Він нервово засміявся й потер долонею обличчя.

— Я не мовчу, бо не радий. Я мовчу, бо... — він на секунду замовк, підбираючи слова. — Бо це для мене щось настільки велике, що я навіть не знаю, як це вкласти в голову.

Марія мовчала.

А він усміхнувся трохи розгублено.

— Я прокидаюсь зранку, дивлюся на тебе й думаю: "В нас буде дитина". І в мене мозок просто зависає.

Вона тихо засміялася.

І це трохи розслабило його.

— Я дуже щасливий, — вже тихіше сказав він. — Просто... це якийсь новий статус. Нова відповідальність. Нове життя. І я поки що не можу це нормально сформулювати словами.

Марія дивилася на нього так тепло, що йому аж стало легше.

А потім він трохи ніяково додав:

— І ще мене дуже бентежили ті таблетки.

Вона ледь не вдавилася чаєм від сміху.

— Господи, Микито.

— Ні, серйозно.

Він теж засміявся.

— Я не думав, що ти можеш мені брехати. Але я реально не розумів, як це сталося, якщо ти їх пила регулярно.

Марія прикрила очі долонею.

— Це найганебніша історія мого життя.

— Ну?

— Я просто не помітила, що вони були прострочені.

Микита кілька секунд мовчки дивився на неї.

А потім почав сміятися.

По-справжньому.

Тихо, але щиро.

— Тобто нас підставила твоя неуважність?

— Так.

— Боже...

Вона теж уже сміялася.

— Я юрист, який може виграти складну справу, але не перевірив термін придатності таблеток.

— Це дуже в твоєму стилі.

— Дякую.

Він похитав головою, усе ще посміхаючись.

А потім раптом став серйознішим.

Подивився на неї довго й уважно.

— Але я дуже радий, що все так сталося.

Марія перестала сміятися.

І в його голосі було стільки щирості, що в неї защеміло десь під ребрами.

— А ти? — тихо спитав він. — Ти щаслива?

Вона задумалась лише на секунду.

Потім кивнула.

— Так.

І усміхнулася зовсім по-дитячому.

— Найдивніше, що я сама не очікувала від себе такої реакції.

Микита дивився на неї кілька секунд.

А потім абсолютно спокійно сказав:

— Тоді нам пора одружитися.

Марія кліпнула.

І через секунду розсміялася.

— Боже, яка романтика.

— Я серйозно.

— Я бачу.

Вона все ще сміялася.

— Це, мабуть, найменш пафосна пропозиція в історії людства.

— Ти ж не любиш пафос.

— Не люблю.

Він нахилив голову набік.

— То що?

Марія дивилася на нього кілька секунд.