Розділ XII

Вечір був дивно тихим.

Не поганим.

Не напруженим.

Просто... тихим.

У квартирі пахло вечерею, дощем з відчиненого вікна і чимось домашнім, уже звичним для них двох. Марія сиділа на кухонному острові, підібгавши під себе ногу, і щось читала в телефоні між ковтками вина. Микита стояв біля плити й машинально помішував пасту, хоча думками був зовсім не тут.

Вже майже тиждень.

Тиждень відтоді, як він сказав:

— «Я думаю, тобі пора познайомитися з моєю мамою як моя дівчина».

І Марія тоді не відповіла.

Просто усміхнулась.

Перевела тему.

Наче це було щось неважливе.

Спочатку він переконував себе, що просто невдалий момент.

Потім — що вона хвилюється.

Потім — що їй треба час.

Але чим більше проходило днів, тим більше його це зачіпало.

Бо справа вже була не тільки в мамі.

Марія взагалі ніколи не говорила про їхнє майбутнє.

Ніби його не існувало.

Вони жили разом.

Прокидались разом.

Засинали разом.

Він знав, як вона морщить ніс, коли сміється.

Яку каву любить.

Як бурчить уві сні.

Як ховає ноги під нього, коли їй холодно.

Він кохав її так сильно, що іноді від цього буквально стискало груди.

І для себе він уже давно все вирішив.

Абсолютно.

Але останні дні в нього в голові крутилась одна й та сама думка:

А вона?

Вона взагалі бачить мене в своєму майбутньому?

— Ти зараз пересолиш її, — спокійно сказала Марія, навіть не піднімаючи очей у телефон.

Микита автоматично забрав руку від солі й тихо хмикнув.

— Контролюєш мене?

— Звісно. Інакше ти нас уб'єш своєю пастою.

Він усміхнувся, але якось слабко.

Марія це помітила.

Вона нарешті підняла очі від телефону й уважніше подивилась на нього.

— Ти останні дні якийсь дивний.

— Я нормальний.

— Ні, — одразу сказала вона. — Ти коли нормальний, ти мене дістаєш. А зараз ти підозріло мовчазний.

Він сперся руками об стільницю й кілька секунд дивився кудись повз неї.

Потім тихо видихнув.

— Можна я тебе дещо спитаю?

Марія відкладає телефон.

— Так.

— Що там з мамою?

Вона кліпнула.

— В сенсі?

— Ну... ми зустрінемось? Чи ти передумала?

Марія трохи розгубилась.

— Та ні, я не передумала.

— Тоді чому ти мовчиш про це вже тиждень?

Вона відкрила рот, але одразу закрила його.

Бо... справді.

Вона не думала про це настільки серйозно.

— Я просто не хочу поспішати, — тихо сказала вона. — Можна ж зробити це якось пізніше. На якомусь святі, чи ще десь. Не знаю...

Микита повільно кивнув.

— Ага.

І саме це її трохи насторожило.

Бо він не сперечався.

Не жартував.

Не посміхався.

Просто слухав.

— Микит...

— Ні, все нормально, — він швидко усміхнувся. Надто швидко. — Я просто думав, що це вже не щось таке серйозне для нас.

— Це серйозно.

— Тоді чому ти так боїшся?

Вона насупилась.

— Я не боюсь.

— Маріє.

Він сказав це дуже спокійно.

Без претензії.

І саме тому їй стало некомфортно.

Вона відклала виделку.

— Я просто не думаю про це зараз так сильно, як ти.

Після цих слів стало дуже тихо.

Настільки, що було чути шум машин десь унизу.

Микита повільно сів навпроти неї.

— А про що ти думаєш?

Марія знизала плечима.

— Про роботу. Про бюро. Про проєкти. Про те, що ми тільки почали жити разом нормально.

— І все?

— А що ще?

Він дивився на неї довго.

Дуже довго.

І Марії раптом стало тривожно.

Бо вона вперше бачила в ньому оцю... невпевненість.

Наче він боявся почути відповідь.

— А наше майбутнє? — тихо спитав він.

Вона розгублено всміхнулась.

— Ну воно ж є.

— Яке?

І от тепер вона зависла вже по-справжньому.

Бо в її голові це справді виглядало інакше.

Вона не уявляла весілля прямо зараз.

Не думала про дітей найближчими роками.

Не будувала чітких планів.

Вона просто... жила поруч із ним.

Любила його.

Їй було добре.

Для неї цього поки вистачало.

— Я не знаю, — чесно сказала вона. — Я не думала настільки далеко.

Вона побачила, як щось ледь помітно змінилось у його погляді.

Ніби всередині він почув зовсім не те, що хотів.

— Тобто ти не бачиш нас далі?

— Ні, я не це маю на увазі.

— А що тоді?

Марія видихнула й потерла лоба долонею.

— Микито... у нас просто різне ставлення до цього. Я багато років жила в Америці. Для мене двадцять вісім— це не "пора терміново заміж". Це просто вік. Я не думаю про це так глобально.