Розділ XI

Київ зустрів їх спекою.

Тою липневою, густою спекою, від якої асфальт плавиться ще зранку, а вечори пахнуть пилом, зеленню й сонцем, що весь день висіло над містом. Але повертатися в робочий ритм їм не хотілося абсолютно.

Тому вони й не повернулись.

Марія вперше за багато років без мук совісті поставила телефон на беззвучний режим і сказала:

— Якщо хтось помре без нас — Алекс подзвонить.

— Якщо Алекс подзвонить — значить, помер він, — серйозно відповів Микита.

І вона сміялась так довго, що потім ще кілька хвилин не могла нормально говорити.

Саме тоді Костя й запропонував поїхати всім на дачу його батьків під Києвом.

— Там озеро, нормальна альтанка, мангал і мінімум людей, — пояснював він у голосових. — А ще моя мама залишила морозилку м'яса так, ніби чекала апокаліпсис.

— Тобто їдемо, — одразу відповів Андрій.

І вже наступного вечора вся компанія шуміла десь за містом під запах шашлику, диму й липневих трав.

Марія стояла босоніж на дерев'яній терасі в коротких світлих шортах і великій сорочці Микити поверх топа, тримаючи пляшку сидру , поки Ліза роздивлялась її із таким виразом обличчя, ніби бачила щось історичне.

— Ну все, — драматично сказала вона. — Марія закохана остаточно.

— Я тебе зараз в озеро штовхну.

— Та подивіться на неї! Вона навіть виглядає інакше!

— Лізо...

— Ні, ну правда, — засміялась Юля. — В тебе обличчя стало спокійне.

Марія хотіла щось віджартуватися, але не встигла.

Бо в цей момент Микита підійшов ззаду, абсолютно природно обійняв її за талію й поцілував у скроню.

І всі навколо одразу загуділи.

— Оооо!

— Господи, та дайте людям пожити!

— Ні, не дамо, — серйозно сказав Ілля. — Ми чекали цього років п'ятнадцять.

Микита тільки засміявся, притискаючи Марію ближче до себе.

І це було так легко.

Так нормально.

Без страху.

Без приховувань.

Марія навіть не помітила, коли перестала напружуватись через чужі погляди.

Бо зараз поруч із ним їй уперше було байдуже, хто що бачить.

Пахло димом і м'ясом.

Хлопці крутились біля мангалу з таким серйозним виглядом, ніби рятували країну, а не сперечались про ступінь просмаження шашлику.

— Не чіпай, воно ще сире, — бурчав Андрій.

— Та нормальне воно!

— Костя, ти в житті нічого нормально не смажив.

— Я одружений, між іншим.

— Це не про їжу.

Микита стояв поруч, сміявся й пив холодне пиво, вперше за дуже довгий час почуваючись абсолютно розслаблено.

— До речі, — між іншим кинув він, перевертаючи шампури. — Марія до мене переїжджає.

Запала секунда тиші.

А потім:

— ЩОООО?!

Ілля ледь не впустив тарілку.

Костя вдарив його по плечу так сильно, що Микита аж зігнувся.

— ТИ СЕРЙОЗНО?!

— Та тихіше ви...

— Ні, ну це треба випити!

— Я зараз розплачусь, — драматично заявив Андрій.

І саме в цей момент із тераси почулось:

— ЩО СТАЛОСЬ?!

Бо дівчата, звісно ж, усе почули.

— Вони з'їжджаються! — радісно крикнув Костя.

І тепер уже верещала вся дача.

Марія закрила обличчя руками.

— Я вас ненавиджу...

Ліза вже обіймала її.

Юля сміялась.

Лариса щось кричала про те, що це «нарешті сталося».

А Микита просто дивився на Марію й не міг перестати усміхатись.

Бо вона виглядала щасливою.

Трохи розгубленою.

Трохи збентеженою.

Але щасливою.

І цього йому було достатньо.

Потім стало тихіше.

Сонце почало сідати.

Хтось увімкнув музику.

Хтось розлив вино.

Хтось ліг прямо на траву.

І вечір став таким теплим і літнім, що Марії хотілося запам'ятати його весь до найменших дрібниць.

Вони сиділи за великим дерев'яним столом просто неба.

Ліхтарики світилися між деревами.

Повітря пахло річкою й димом.

Микита сидів поруч, його коліно постійно торкалось її ноги, а рука майже весь час лежала десь на її спині чи плечах, ніби тепер він узагалі не міг не торкатись її.

І якщо раніше це б її налякало — зараз навпаки заспокоювало.

— Ви такі нестерпно закохані, — раптом сказала Лариса, дивлячись на них із посмішкою.

— Це навіть трохи образливо для старих одружених людей, — додав Ілля.

— Так! — підтримала Юля. — У вас цей період зараз такий... цей дурнувато-щасливий.

Марія засміялась.

— Дурнувато?

— Ага, — кивнула Ліза. — Ви дивитесь одне на одного так, ніби вам по сімнадцять.

Микита тільки усміхнувся.

— Ну вибачте, ми надолужуємо.

І чомусь після цих слів за столом стало дуже тихо.

Тепло тихо.

Бо всі прекрасно зрозуміли, що він має на увазі.

Всі ці роки.

Всі втрати.