Розділ X

Микита майже не спав.

Він заснув тільки під ранок, уже тоді, коли за вікнами почало світлішати небо, а Київ став таким тихим, ніби місто теж втомилося від чужих нервів і чужих недоговорених речень. Він лежав у своїй квартирі сам, дивився в стелю й ловив себе на тому, що знову прислухається до телефону кожні кілька хвилин, хоча Марія ще вночі написала коротке повідомлення:

«Я вдома. Тобто у батьків. Не хвилюйся.»

Не хвилюйся.

Наче це було можливо.

Його дратувало навіть не те, що вона поїхала. І навіть не те, що забула попередити. Його лякало інше — наскільки швидко всередині нього знову прокинувся той старий страх.

Страх, що одного дня вона просто зникне.

Без пояснень.

Без сварки.

Без прощання.

Так само, як колись.

І він ненавидів себе за це відчуття, тому що розумів — Марія не зробила нічого жахливого. Вона поїхала до батьків. Просто до батьків. Але його мозок уже не працював нормально поруч із нею. Будь-яка дрібниця моментально ставала катастрофою. Будь-яке мовчання — загрозою.

Особливо тепер, коли він нарешті отримав від неї те тепло, про яке мріяв роками.

Тепер втратити це було ще страшніше.

Тому наступного дня він був різким.

Не спеціально.

Просто не зміг інакше.

В офіс Марія приїхала ближче до обіду. У світлих джинсах, у великому бежевому худі, з розпущеним волоссям і трохи втомленими очима. Вона виглядала такою домашньою і м'якою, що Микиту на секунду відпустило.

А потім він побачив, як вона усміхається Алексу біля кавомашини.

І його знову щось кольнуло всередині.

Без причини.

Без логіки.

Просто накопичена втома, ревнощі, страх і безсонна ніч змішалися в одне огидне відчуття.

— О, дивіться, хто повернувся до трудового народу, — усміхнувся Алекс. — Ми вже думали, тебе викрали.

— Мене й так ледь не викрали мамині голубці, — тихо засміялася Марія.

І Микита мав би теж посміхнутися.

Мав би підійти.

Обійняти її.

Поцілувати в щоку, як робив останні дні.

Але замість цього він тільки коротко кинув:

— Добре, що хоч телефон іноді існує.

У кімнаті стало тихо.

Марія повільно повернула голову до нього.

І от цього погляду він не очікував.

Не образи.

Не провини.

А справжнього роздратування.

— Ми можемо поговорити нормально? — тихо сказала вона.

— А ми хіба не нормально говоримо?

— Ні, Микито. Не нормально.

Алекс дуже швидко зрозумів, що зараз почнеться щось не те.

— Я... мабуть... піду, — пробурмотів він, відступаючи.

Марія дочекалася, поки вони залишаться самі.

І тільки тоді тихо видихнула:

— Я вибачилась перед тобою вже разів десять.

— Я знаю.

— Тоді в чому проблема?

Він мовчав кілька секунд.

А потім усе ж сказав те, що не треба було.

— У тому, що ти досі поводишся так, ніби можеш у будь-який момент зникнути.

Вона завмерла.

І це була не та реакція, якої він хотів.

Бо в її очах щось різко згасло.

— Серйозно? — дуже тихо перепитала Марія. — Ти зараз саме це мені говориш?

— Я просто...

— Ні. Не «просто».

Вона схрестила руки на грудях.

І Микита раптом зрозумів, що вже давно не бачив її такою холодною.

Майже як раніше.

— Я вперше за дуже довгий час залишилась у батьків, тому що мені було емоційно важко, Микито. Тому що я дізналась річ, яку мені приховували все життя. І замість того, щоб просто обійняти мене сьогодні, ти вирішив показати характер?

Його різко накрило соромом.

Але впертість усе одно не відпускала.

— Я хвилювався.

— Я знаю.

— Дуже хвилювався.

— Я теж знаю.

— Ти не розумієш, що зі мною робиться, коли тебе нема.

Марія дивилася на нього довго.

Дуже довго.

А потім тихо сказала:

— Ні. Це ти не розумієш, що зі мною робиться, коли на мене тиснуть.

І це вдарило.

Сильно.

Бо він одразу все зрозумів.

Зрозумів, чому вона зараз так дивиться.

Чому трохи відступила назад.

Чому її плечі знову напружились.

Він налякав її.

Не криком.

Не сваркою.

А самим відчуттям, що тепер від неї чогось вимагають.

Микита провів рукою по обличчю.

— Чорт... Маріє...

Але вона вже похитала головою.

— Ні. Не зараз.

І пішла.

Просто пішла до свого кабінету.

А він залишився стояти посеред офісу з абсолютно огидним відчуттям усередині.

Бо вперше за останні місяці між ними знову виросла дистанція.

І цього разу її створив він сам.

••••

Увечері стало тільки гірше.

Бо Марія поїхала додому сама.

Не дочекалась його.

Не написала жодного милого повідомлення.