Розділ VIII

Ранок у будинку почався не з кави.

Ранок почався з колективного стогону.

— Господи... — прохрипів Алекс десь із підлоги. — Якщо я помру, видаліть мій браузер.

— Там нема чого видаляти, — сонно пробурмотів Костя. — Там самі рецепти м'яса і відео, як мужики рубають дрова.

— Це мій safe place...

Марія розплющила очі повільно, не одразу розуміючи, де вона взагалі знаходиться. Перед очима миготів теплий ранок, за вікнами лежав березневий сніг, камін уже майже догорів, а навколо в абсолютно хаотичних позах спали люди.

Точніше, вже не дуже спали.

Хтось бурчав, хтось шукав телефон, хтось воду.

І тільки потім вона відчула, що лежить майже в обіймах Микити.

Не зовсім.

Але достатньо близько, щоб відчути тепло його руки на своїй талії.

І вони обоє це одразу помітили.

Микита відкрив очі майже одночасно з нею.

Кілька секунд вони просто мовчки дивились один на одного.

І обидва згадали.

"Я тебе кохаю".

У Марії навіть дихання збилось від цієї думки.

Але дивно... страшно не було.

Тільки тепло.

Таке глибоке, майже лячно правильне тепло.

— Доброго ранку, — дуже тихо сказав Микита.

Вона ледь усміхнулась.

— Якщо ти зараз скажеш, що вчорашнього не було, я тебе вдарю.

Він тихо засміявся хрипким після сну голосом.

— Я взагалі-то хотів сказати, що в мене зараз голова вибухне.

— Це теж справедливо.

Десь збоку різко сів Алекс.

— ВОДИ.

— Ти кричиш так, ніби народжуєш, — сонно сказала Лариса, накриваючи голову ковдрою.

— Після вчорашнього — можливо.

На кухню вони стягувались повільно, майже як виживші після апокаліпсису.

Юля одразу поставила чайник.

Ліза сіла за стіл із таким обличчям, ніби її зрадило власне життя.

— Я більше ніколи не буду пити.

Всі синхронно засміялись.

— Ти це кажеш кожного разу, — нагадав Андрій.

— І кожного разу щиро.

Марія стояла біля кухонної стійки й нарізала лимон до чаю, коли Микита підійшов зовсім поруч, майже торкнувшись її плечем.

Не спеціально.

Але й не випадково.

І вона це вже відчувала.

Цю нову обережність між ними.

Цю ніжність, яка ніби просочилась у всі дрібниці.

— Тобі допомогти? — тихо спитав він.

— Ти після похмілля навіть ніж нормально не втримуєш.

— Це наклеп.

— Це правда.

Він усміхнувся і просто залишився стояти поруч.

Так близько, що Марія відчувала його тепло навіть крізь светр.

І їй подобалось це настільки сильно, що ставало страшно.

За столом тим часом уже почався ранковий хаос.

— Я досі не можу повірити, що ти фліртував із пенсіонеркою, — сказав Ілля, дивлячись на Микиту.

— Вона була дуже харизматична.

— ВОНА БУЛА ШІСТДЕСЯТИРІЧНОЮ.

— Коханню всі віки покірні, — серйозно відповів Микита, сідаючи за стіл поруч із Марією.

— Особливо коли ти в дрова, — фиркнув Костя.

Алекс раптом підняв голову.

— Ні, найгірше — це історія про Ксенію.

Марія одразу закрила лице руками.

— Боже, будь ласка...

— Ні, — Ліза вже сміялась. — Я досі думаю про те, як вона тікала від бідної закоханої дівчини.

— Я не тікала!

— Ти буквально міняла маршрути до університету!

— Бо вона стояла під гуртожитком!

Кухня вибухнула сміхом.

Микита сперся ліктем на стіл і дивився на Марію так уважно, так тепло, ніби не міг надивитися на неї саме таку — сонну, розпатлану, живу, смішну.

І вона це відчула.

Підняла на нього погляд.

І знову ця тиха пауза між ними.

Наче решта людей просто трохи розмилась навколо.

— До речі, — сонно сказала Юля, сьорбаючи чай, — завтра треба забирати дітей.

— О, так, — одразу підхопила Ліза абсолютно драматичним голосом. — Наших нещасних покинутих дітей. Я вже майже забула, як вони виглядають.

— Ти вчора плакала над їхніми фотографіями.

— Це були гормони алкоголю.

— І материнства, — дуже серйозно кивнула Лариса.

— Я сумую за ними, — уже тихіше сказала Юля. — Але чесно... я так давно не відпочивала.

— Бо ми старі, — сказав Костя. — Наш відпочинок тепер — це можливість поспати до десятої і щоб ніхто не кричав "тату".

— Не бреши, — фиркнула Юля. — Ти сьогодні о сьомій ранку сам прокинувся.

— Бо в мене спина вже має власну думку.

Всі знову засміялись.

А Марія раптом дуже чітко уявила щось зовсім інше.

Такий самий ранок.

І Микита поруч.

І маленька кухня.

І дитячі голоси.

І себе — щасливу.

Вона навіть не одразу зрозуміла, чому ця думка так різко вдарила під ребра.

Погляд сам ковзнув до Микити.

І судячи з того, як він дивився на Юлю з Костею, а потім — на неї, він думав зараз майже про те саме.