Розділ VII

Вони їдуть зранку, коли місто ще напівсонне, а повітря в машині змішується з запахом кави і холодного березневого світла.

Марія не любить робити з дня народження щось велике. Але цього разу все якось само склалося: друзі, які "випадково" звільнили вихідні, Микита, який "випадково" організував транспорт, і місце — невелике місто біля води, не туристичне, трохи тихе, трохи забуте, але саме тому ідеальне.

Вона сидить біля вікна. Микита поруч. Їхні плечі іноді торкаються на поворотах дороги, і жоден із них не відсувається.

— Ти знаєш, що ти могла обрати будь-який день для народження, — каже він раптом.

Марія повертає голову.

— І?

— І ти обрала 8 березня.

Вона хмикає.

— Це не я обрала. Це так сталося.

— Ні, — він дивиться на неї з легкою усмішкою. — Це ти. Феміністка, борець, людина "я сама все зроблю".

Вона штовхає його ліктем, але без злості.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — каже він. — Ти буквально народилась у день, коли світ вирішив ще раз нагадати, що ти все одно все зробиш сама.

Вона сміється. І це сміх, який звучить легше, ніж зазвичай.

— Ти неможливий.

— Я знаю.

І на цьому розмова закінчується, але не відчуття між ними.

Місце, куди вони приїжджають, виявляється будинком біля води — не розкішним, але теплим, з великими вікнами і дерев'яними підлогами, які трохи скриплять, коли хтось проходить.

Друзі швидко заповнюють простір сміхом, шумом, музикою. Алекс уже щось готує на кухні, Ліза сперечається з кимось про музику, хтось фотографує Марію, і вона вперше за довгий час не намагається "виглядати якось".

Микита стоїть поруч, і це вже стає звичкою — не триматися, не ховатися, просто бути поруч.

В якийсь момент хтось кричить:

— Давайте тост за Марію! Людину, яка ніколи не відпочиває нормально!

— Це наклеп, — бурчить вона, але посміхається.

Микита нахиляється до неї.

— Вони тебе знають.

— Зрадники, — шепоче вона у відповідь.

І він сміється тихо, тільки для неї.

Пізніше вони виходять на вулицю — там вода, вітер і трохи холодне сонце.

Марія йде попереду, Микита поруч, але не надто близько. Це вже їхній новий баланс: не ховати, але й не оголошувати.

Вона знімає шарф, поправляє волосся.

— Тут красиво, — каже вона.

— Ти ще красивіша, коли не сперечаєшся, — відповідає він автоматично.

Вона зупиняється.

— Це був комплімент чи провокація?

— Це факт.

Вона дивиться на нього кілька секунд, потім відвертається, але кутики губ зрадницьки піднімаються.

І він це бачить.

І цього достатньо.

Дзвінки сьогодні йдуть один за одним.

Мама Марії говорить довго, тепло, трохи емоційно, як завжди, коли хвилюється. Потім з'являється мама Микити — голос у слухавці м'якший, ніж зазвичай.

— Я знаю, ти там з друзями, але я все одно хочу сказати... бережи себе.

Марія трохи затримує подих.

— Добре, — відповідає вона тихо. — Дякую вам.

І чомусь це "вам" звучить майже як дім.

Потім колеги надсилають відео — короткі, смішні, трохи криві привітання, де хтось плутає її ім'я, хтось жартує про дедлайни, але все це складається в одне тепле відчуття: її бачать.

Не тільки як юриста. Не тільки як людину, яка "все контролює".

Микита стоїть трохи осторонь, але не від неї — від шуму. І Марія ловить себе на тому, що навіть коли не дивиться прямо на нього, все одно відчуває його поруч. Якось фізично. Наче простір між ними завжди трохи менший, ніж мав би бути.

— Ти сьогодні якась... надто спокійна, — каже він, коли вони нарешті залишаються біля столу з напоями.

— А ти надто підозріло спостережливий, — відповідає вона автоматично, і тільки потім усміхається.

Він теж усміхається. І, не питаючи дозволу, просто бере її за руку — ніби це найприродніша річ у світі. Не демонстративно. Не для когось. Просто щоб повести її через натовп до інших.

Вона не забирає руку.

І це помічають.

Першою — Ліза. Вона дивиться уважно, але нічого не каже вголос. Тільки піднімає брови і відвертається до когось іншого, ніби вирішує не втручатися.

Потім — друзі, які починають жартувати, підколювати, але без злості. Микита відповідає їм спокійно, навіть трохи ліниво, ніби йому не потрібно нічого доводити. А Марія ловить себе на дивному відчутті: їй не хочеться це зупиняти.

Десь у середині дня, коли всі розсідаються на терасі, телефон Микити дзвонить. Він відходить трохи вбік, а Марія лишається поруч із Лізою.

— Ти виглядаєш так, ніби боїшся, що це щось зламається, — тихо каже Ліза, не дивлячись прямо.

Марія на секунду завмирає.

— Я не боюся, — відповідає вона надто швидко.

— Ти брешеш дуже акуратно, — Ліза усміхається. — Але акуратно — це теж брехня.

Ця розмова залишається в Марії всередині, як маленький камінь, який не болить одразу, але дає про себе знати.

Тим часом Микита говорить з Алексом трохи далі, біля води.

— Ти взагалі розумієш, що ти робиш? — що питає Алекс, напівжартома, напівсерйозно.

— Я вперше за довгий час нічого не ламаю, — відповідає Микита.