Розділ VI

Літак рівно гудів, відрізаючи їх від усього, що залишилося в Нью-Йорку, і Марія вперше за довгий час не відчувала потреби втекти.

Вони сиділи поруч — надто природно для людей, які ще вчора майже зруйнували одне одному світ.

На екрані перед ними тихо йшов якийсь фільм, який Микита ввімкнув майже машинально, але ніхто з них його по-справжньому не дивився.

Марія періодично відводила погляд у вікно, де хмари виглядали так, ніби хтось розлив молоко по небу.

Микита сидів трохи повернутий до неї, але не нав'язливо — просто так, ніби це було єдине природне положення для нього поруч із нею.

І все ж думки його були зовсім не про фільм.

Він повертався туди, де все майже  зламалося.

До того вечора в номері.

До її тиші після його слів.

До того, як вона дивилася на нього так, ніби одночасно хотіла наблизитися і втекти.

І саме тоді вона сказала:

"Дай мені трохи часу."

Він пам'ятав це слово за словом.

Не як відмову.

А як найчеснішу річ, яку вона взагалі могла йому дати в той момент.

"У мене є почуття до тебе," — сказала вона тоді тихо, майже так, ніби це було небезпечно вимовляти вголос. — "Але я заплуталась. І я боюся зробити щось, після чого ми вже не зможемо повернутися навіть до того, що було."

Він тоді не перебивав.

І зараз, у літаку, згадуючи це, він ловив себе на тому, що це була перша тріщина, через яку він нарешті побачив її справжню.

Не холодну.

Не відсторонену.

А злякану.

Живу.

Таку, як він її знав з дитинства.

Тепер поруч із ним сиділа та сама Марія, але вже без тієї броні, яка тримала її місяцями на відстані.

І він не хотів це зіпсувати.

— Ти дивишся фільм чи просто робиш вигляд? — тихо запитав він.

Марія ледь усміхнулась, не відводячи погляду від екрана.

— Я думаю, що він уже третій раз пояснює одну й ту саму сцену.

— Це артхаус, — серйозно сказав Микита.

— Це хаос, — відповіла вона.

І він тихо засміявся.

Це було просте, майже буденне, але щось у цьому сміху розслабило їх обох.

Марія краєм ока подивилася на нього.

І вперше за довгий час це не було боляче.

Коли вони повернулися, все почалося ніби заново — але без різких рухів, без спроб наздогнати одне одного або втекти.

Вони просто... стали ближчими.

Неофіційно.

Невимовлено.

Наче світ сам вирішив більше не заважати.

В офісі це було видно найкраще.

Микита приносив їй каву, не питаючи.

Марія залишала йому нотатки з правками, іноді додаючи маленькі коментарі, які більше нагадували внутрішні жарти.

І хоча , раніше, вони пообіцяли один одному не втручатись в роботу іншого , але все таки постійно працювали разом. Допомагаючи.

— Ти знову переплутав дати, — бурмотіла вона.

— Я перевіряв твою уважність, — спокійно відповідав він.

— І як?

— Ти завжди виграєш.

І це звучало так природно, ніби так було завжди.

Колеги вже не дивувалися.

Вони просто тихо спостерігали, як між ними щось нарешті перестало бути напругою і стало... теплом.

Неофіційним, але очевидним.

Коли Костянтин запропонував поїхати в Карпати на кілька днів, це сприйняли майже як втечу від міського шуму.

І, чесно кажучи, від власних думок теж.

Костя, також вирішив , що хоче повернутись додому. Чомусь, він відчув себе надто чужим в штатах , ніби ніколи і не жив там.

Гори зустріли їх тишею, холодним повітрям і тим особливим відчуттям, коли все зайве раптом стає неважливим.

Вони зібралися великою компанією.

Сміх, чай у термосах, випадкові суперечки через маршрут, хтось постійно губив рукавички, хтось фотографував усе підряд.

Марія стояла трохи осторонь, коли Микита підійшов і просто мовчки накинув їй на плечі свій шарф.

— Я не мерзну, — автоматично сказала вона.

— Брешеш, — так само автоматично відповів він.

І цього разу вона не сперечалася.

Вони просто пішли поруч.

І друзі це помітили.

Звісно, помітили.

— Ви або дуже хороші актори, або нарешті перестали вдавати, — кинув Костянтин за вечерею.

Марія закотила очі.

— Ми просто працюємо разом.

— Так, — додав Микита спокійно. — І випадково ділимо шарфи.

Сміх за столом був теплий, не глузливий.

Але Марія відчула, як Микита на мить подивився на неї довше, ніж потрібно.

І вона відвела погляд першою.

Не через страх.

Швидше через те, що вже не вміла тримати це довго.

Того ж  вечора вони сиділи біля вогню.

Друзі розійшлися по кімнатах, залишилися тільки тихі розмови десь далеко і тріск дров.

Марія тримала чашку в руках і дивилася на полум'я.

— Тут дивно спокійно, — сказала вона.

— Ти рідко це кажеш, — відповів Микита.

Вона усміхнулась.

— Бо рідко так відчуваю.

Пауза.