Розділ V

•Микита•

— Та перестань ти дивитися в телефон кожні дві хвилини, — фиркнув Ілля, відкидаючись на спинку дивану. — Вона не зникне.

Я мовчки ковтнув віскі, навіть не намагаючись сперечатися. У барі було шумно, грала якась стара рок-пісня, навколо сміялися люди, дзенькали келихи, офіціанти метушилися між столиками, але мене це все ніби не стосувалося. Я сидів тут уже годину і за весь цей час жодного разу нормально не включився в розмову.

Костя, який прилетів на кілька тижнів з Америки, уважно подивився на мене поверх склянки.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе зараз або знудить, або ти когось уб'єш.

— Одне іншому не заважає, — пробурмотів я.

Ілля пирхнув зі сміху.

— О, нарешті наш Микита повернувся. А то сидить, як вдовець у турецькому серіалі.

Я провів рукою по обличчю і тяжко видихнув. Втома останніх місяців накопичувалась десь всередині грудей, осідала під ребрами важким каменем. Мені вже починало здаватися, що я просто фізично не вивожу бачити Марію щодня і робити вигляд, ніби між нами нічого не відбувається.

Точніше — не відбувалося.

Бо для неї, мабуть, справді нічого.

— Вона сьогодні з Даніелем? — спокійно спитав Костя.

Я стиснув щелепу.

— Не знаю.

— Брешеш, — одразу відповів він.

І це дратувало найбільше — друзі знали мене занадто добре.

Я знав, що Марія мала зустрітися з Алексом. Знав, бо сам затверджував графік зустрічей на тиждень і випадково побачив бронювання столика. І мене б це не хвилювало, якби останнім часом я не ловив себе на думці, що думаю про неї буквально щохвилини.

Тепер я помічав усе.

Її нові парфуми.

Те, як вона почала поправляти волосся, коли нервувала.

Як вона сміялася поруч із Даніелем.

Як уникала дивитися мені в очі, коли ми залишалися вдвох.

І це вбивало.

— Ти або поговори з нею, або перестань мучити себе, — тихо сказав Костя. — Бо це вже ненормально.

Я гірко посміхнувся.

— А якщо після розмови я її втрачу?

— А зараз ти її не втрачаєш?

Я нічого не відповів.

Бо відповісти було нічого.

     •Марія•

— Я не кажу, що Даніел поганий, — спокійно промовив Алекс, крутячи в пальцях чашку еспресо. — Я кажу, що ти дивишся на нього не тому, що закохалась.

Я нервово усміхнулася і відвела погляд у вікно.

За склом повільно падав сніг. Київ був красивий зимою. Особливо ввечері, коли вогні ліхтарів розмивалися у мокрому асфальті й усе місто ставало схожим на стару різдвяну листівку.

— А чому тоді? — тихо спитала я.

Алекс подивився на мене так уважно, що мені стало некомфортно.

— Бо він безпечний.

Я фиркнула.

— Це зараз був психологічний аналіз?

— Це зараз була правда.

Я мовчала.

І він, звісно, мав рацію.

Даніел був уважним. Спокійним. Дорослим. Не змушував мене ночами лежати без сну й думати, чому одна людина може так сильно впливати на твій внутрішній стан.

Поруч із Даніелем усе виглядало правильним.

Логічним.

Майже ідеальним.

Тільки чомусь, коли він торкався моєї руки, у мене не збивалося дихання.

— Ти дивишся на нього так, ніби вмовляєш себе, — продовжив Алекс. — А на Микиту ти дивишся так, ніби він може тебе зламати.

Я різко підняла на нього очі.

— Алекс...

— Маріє, я ж не сліпий. Ви навіть мовчите один біля одного однаково.

Я нервово засміялася.

— Це найгірша розповідь  про кохання , яке я чула.

— Зате чесна.

Я опустила погляд у чашку і тихо видихнула.

Можливо, саме це мене і лякало найбільше.

Не те, що я могла бути з Микитою.

А те, що я справді цього хотіла.

І якщо колись він піде з мого життя — я цього не переживу.

••••

Коли я повернулася додому, було вже близько першої ночі.

Я скинула пальто, увімкнула в коридорі світло й тільки хотіла піти на кухню, як у двері подзвонили.

Серце чомусь одразу тривожно стиснулося.

На порозі стояв Микита.

Дуже п'яний Микита.

Настільки п'яний, що він хвилини дві намагався серйозно сфокусуватися на мені.

— О-о-о, — протягнув він. — А я думав... ти мені вже ввижаєшся.

Я притиснула губи, стримуючи сміх.

— Господи, Нік...

— Ні, серйозно, — він сперся плечем об дверний косяк і примружився. — Ти якась... занадто гарна сьогодні. Це незаконно.

— Ти п'яний.

— Так. Але це не заважає тобі бути красивою.

Я закотила очі й взяла його за руку.

— Заходь.

Він слухняно зайшов у квартиру, але дорогою ледь не врізався у стіну.

— Обережно!

— Я її не бачив, — абсолютно серйозно сказав він. — Вона з'явилась раптово.

Я не витримала і засміялася.

І, Боже, як мені цього не вистачало.

Цього легкого Микити. Живого. Не холодного. Не чужого.

Він сів на кухні й уважно дивився, як я ставлю чайник.

А я відчувала його погляд буквально шкірою.