Розділ IV

Новорічна ніч залишила після себе дивний післясмак. Ніби все було правильно: сміх, обійми, теплі слова, щирі погляди. Але іноді саме після найщасливіших моментів у людях прокидається страх. Страх усе зіпсувати.

Марія боялася.Боялася не почуттів. Не Микити. І навіть не можливих стосунків.

Вона боялася втратити людину, яка була для неї цілим життям.

І чим сильніше дівчина помічала зміни у поведінці друга, тим сильніше намагалася віддалитися. Бо якщо дружба зруйнується — назад дороги вже не буде. А Микита, навпаки, вперше за довгі роки хотів не тікати від почуттів, а розібратися в них.

Тільки ось вони знову дивилися в різні боки.

    •Марія•

Після свят життя повернулося у звичний ритм. Робота, зустрічі, документи, нескінченні дзвінки. І це було дуже добре, тому що зайнятість — найкращі ліки від дурних думок.

Тільки ось Микити в моєму житті стало надто багато.

— Маріє, ти вже дивилася новий проєкт? — чоловік сперся плечем об дверний отвір мого кабінету й уважно дивився на мене.

— Ще ні, скинь на пошту.

— Я вже скинув. Годину тому.

— Значить, подивлюся пізніше.

Я навіть не підняла очей від ноутбука. Ідеальна холодність.Принаймні мені так здавалося.

— Ти третій день від мене тікаєш чи мені здається? — голос Микити звучав спокійно, але надто вже уважно.

— У тебе параноя, партнере.

— Раніше ти називала мене Ніком.

— Раніше багато чого було інакше.

Повисла тиша.

Я знала цей погляд. Микита зараз намагався зрозуміти, що робить не так. А проблема була в мені.Тому що після того вечора на терасі мені захотілося знову повірити у щось більше.

А це небезпечно.

Микита все частіше знаходив причини бути поруч. То привезе мені каву, хоча я не просила. То затягне на обід, пояснюючи це «робочою необхідністю». То залишиться ввечері в офісі разом зі мною, хоча свої справи давно закінчив.

І найгірше — мені це подобалося.

— Ти сьогодні знову без нормальної їжі? — чоловік поставив переді мною контейнер.

— Я не голодна.

— Маріє, вже дев'ята вечора.

— І що?

— Те, що люди їдять.

— Адвокати — ні.

Микита тихо усміхнувся і сів навпроти.

— Я скучив за тобою.

Моє серце пропустило удар.Небезпечно. Дуже небезпечно.

— Ми бачились зранку.

— Ти зрозуміла, про що я.

Я різко закрила ноутбук.

— Микито, якщо у тебе немає робочих питань, я хочу закінчити справи.

Його посмішка одразу зникла, мені стало соромно.Але ще страшніше мені було від того, наскільки сильно хотілося дозволити йому залишитися.

      •Микита•

Я зовсім перестав розуміти Марію.

Після Нового року вона стала іншою. Ніби спеціально будувала між нами стіну.

Холодна. Правильна. Обережна.

І це бісило.

Особливо тому, що я бачив — їй теж непросто.Вона відводила погляд занадто швидко. Замовкала, коли я підходив близько. А ще почала називати мене «партнером» частіше, ніж на ім'я.

Наче нагадувала нам обом: між нами тільки робота.

— Ти сьогодні дивно тиха, — сказав я, коли ми їхали після зустрічі.

— Просто втомилася.

— Брешеш.

Марія повернула голову до вікна.

— Тобі здалося.

— Маша, я тебе все життя знаю.

— Саме тому не варто вигадувати того, чого немає.

Я сильніше стиснув кермо.

— А якщо є?

Вона завмерла буквально на секунду.

А потім спокійно відповіла:

— Тоді це погана ідея.

Ось так просто.

Наче мова йшла не про нас.

— Чому?

Марія тихо видихнула й усміхнулася. Сумно.

— Тому що люди розходяться, Микито. А я не хочу одного дня втратити тебе зовсім.

Усередині щось неприємно стиснулося.

— Ти вже мене втрачаєш, Маріє.

Після цих слів у машині стало надто тихо.

І вперше за довгий час ні я, ні вона не знали, що сказати далі.

••••

Люди часто думають, що найстрашніше — це нерозділене кохання.

Насправді ні.

Найстрашніше — це коли почуття взаємні, але обидва бояться зробити крок уперед.

Особливо якщо за плечима роки дружби, спогадів і прив'язаності, яка давно стала частиною життя.

Марія боялася втратити Микиту.

Микита боявся, що вже втрачає її.

І поки вони обоє намагалися вберегти те, що мають, між ними поступово виростала стіна з недомовок, образ і страху.

      •Ліза•

— Вони мене дратують.

Я поставила чашку кави на стіл і глянула на чоловіка, який тільки тихо засміявся.

— Хто саме? — Андрій навіть не підняв очей від телефону, хоча прекрасно знав відповідь.

— Наші два генії. Марія і Микита. Це вже неможливо терпіти.

— Ну, вони хоча б перестали вбивати один одного поглядами.

— Андрію, вони тепер поводяться ще гірше. Він дивиться на неї так, ніби вона сенс його життя, а вона робить вигляд, що зараз оформить на нього договір дарування нервової системи.

Чоловік засміявся вже голосніше.