Розділ III

Марія довго стояла перед дзеркалом того вечора.

Не тому, що не знала, що вдягнути.

А тому, що вперше за багато років не розуміла, ким саме має бути сьогодні.

Не адвокаткою з Мангеттена.

Не жінкою, яка навчилася вигравати суди жорсткістю голосу й холодним поглядом.

І не тією дівчиною, яка колись втекла з Києва серед ночі.

Просто... Марією.

У результаті вона вибрала щось просте.

Темно-шоколадну шовкову сукню до колін, тонкий золотий ланцюжок на шиї й бежеве пальто поверх. Волосся залишила розпущеним — м'які хвилі спадали на плечі, а макіяж був майже непомітним.

Але навіть так вона виглядала саме так, як завжди виглядала Марія: ніби спокійна.

І ніби всередині неї приховано значно більше, ніж вона дозволяє побачити.

Коли вона піднялася сходами до квартири Лізи, руки все одно трохи тремтіли.

Не від страху.

Від невідомості.

Двері відчинилися майже одразу.

— Я клянусь, якщо це кур'єр, я... — почала Ліза і завмерла.

Секунда.

А потім голосно видихнула:

— Боже мій.

І просто кинулася її обіймати.

Так сильно, ніби намагалася компенсувати всі десять років одразу.

— Ти справжня, — пробурмотіла Ліза їй у волосся. — Я досі не вірю.

Марія засміялася крізь клубок у горлі.

— Я теж.

З квартири одразу почувся шум.

— Вона прийшла?!

— Серйозно?!

— Ліза, не стій у дверях!

Костя з'явився першим.

Він зупинився буквально на секунду, уважно подивився на Марію — ніби звіряючи її з пам'яттю — а потім просто усміхнувся тією самою спокійною усмішкою, яка майже не змінилася за всі ці роки.

— Привіт, Маш.

— Привіт.

Він обійняв її коротко, але дуже міцно.

І в цьому обіймі було стільки тихої радості, що Марія раптом ледь стримала сльози.

Микита стояв трохи далі.

Спершись плечем об стіну.

Він дивився на неї уважно, майже задумливо.

А потім сказав:

— Ну нарешті.

І усміхнувся.

Не широко.

Але по-справжньому.

І чомусь саме це остаточно зняло з Марії ту напругу, яку вона носила в собі весь день.

Ілля теж був там.

Що досі виглядало для неї трохи сюрреалістично.

Він став зовсім іншим — дорослішим, спокійнішим, навіть м'якшим. Поруч сиділа Лариса, тепла й дуже усміхнена, а їхній маленький син сонно тулився до неї на руках.

— Ну що, — Ілля підняв брову, — ти все-таки повернулась у наш цирк?

Марія несподівано для себе засміялася.

— Схоже на те.

— Бачиш? — одразу вставила Ліза. — А ти казала, що він тебе бісить.

— Він мене і зараз бісить.

— О, слава Богу, — серйозно сказав Ілля. — Значить, не все втрачено.

У квартирі було тепло.

Дуже по-домашньому.

Пахло їжею, вином і чимось солодким із кухні. Десь тихо грала музика, Ліза постійно метушилась між кімнатами, Костя допомагав накривати на стіл, Микита відкривав пляшки вина, а Марія раптом ловила себе на дивному відчутті:

ніби вона не пропускала цих десяти років.

Ніби її просто не було кілька тижнів.

І це лякало та гріло одночасно.

••••

Пізніше, коли всі вже сиділи за столом, розслаблені вином і теплом вечора, розмова стала тихішою.

Спокійнішою.

Ліза саме сміялася з якоїсь історії про дітей, коли Костя раптом відклав келих і подивився на Марію.

— Слухай, — почав він обережно, — ми не будемо зараз питати тебе про причини.

Марія трохи напружилась, але він одразу похитав головою.

— Ні, серйозно. Ми ж не ідіоти. Розуміємо, що ти не сядеш у перший вечір і не викладеш нам десять років життя.

Інші мовчки кивнули.

Без тиску.

Без цікавості заради пліток.

Просто... чесно.

— Але, — тихіше додав Костя, — мені завжди було цікаво... ти взагалі думала про нас?

Запитання зависло в повітрі дуже м'яко.

І саме тому Марія відповіла чесно.

Вона повільно опустила погляд у келих.

— Щодня.

У квартирі стало тихо.

— Я знала все про батьків, — сказала вона. — Наймала людину, яка надсилала мені інформацію. Де вони живуть. Як вони. Чи здорові.

Ліза тихо видихнула.

А Марія продовжила:

— Але про вас... я спеціально нічого не дізнавалась.

Микита трохи насупився.

— Чому?

Марія довго мовчала.

А потім усе ж сказала правду.

— Бо саме наша компанія стала причиною того, що я поїхала.

Тиша.

Ніхто не рухнувся.

Ніхто не почав сипати питаннями.

Ліза лише повільно поставила келих на стіл.

Костя дивився на Марію дуже уважно.

Ілля навіть перестав жартувати.

Але найважливішим було інше: ніхто не змусив її пояснювати далі.

Ніхто не поліз у старі рани.