Розділ II

Нью-Йорк давно навчив Марію не озиратися.

Місто ковтало слабких людей дуже швидко, а вона слабкою більше не була.

Високі бізнес-центри тягнулися вгору холодними скляними стінами, жовті таксі шуміли внизу, а Марія швидко йшла тротуаром, притискаючи телефон до вуха.
 

— Ні, містере Браун, мене не цікавить компроміс, якщо ваш клієнт порушив контракт, — її голос звучав рівно й холодно. — Тоді зустрінемося в суді.

Вона скинула виклик і на секунду заплющила очі.

Повз проходили люди, але багато хто мимоволі озиралися на неї.
 

Марія завжди притягувала погляди.

Тільки тепер це була вже не та тендітна дівчинка з каро-шоколадними очима.

Тепер у ній з'явилося щось гостре.

Дороге бежеве пальто ідеально сиділо по фігурі, світла шовкова блуза підкреслювала строгість образу, темне волосся м'якими хвилями спадало на плечі. Високі підбори човників відбивали чіткий ритм по асфальту, а в погляді читалася звичка перемагати.
 

Вона стала красивою по-дорослому.

Небезпечно красивою.
 

І дуже самотньою.

За десять років Марія жодного разу не зв'язалася зі своєю родиною.

Ніхто не знав, де вона.

Ким стала.

Чи взагалі жива.

Лише вона сама знала про них усе.

Детектив щомісяця надсилав їй короткі звіти про батьків. Вона знала, як старіє її мама, як батько почав носити окуляри частіше.

Але про друзів вона не знала нічого.

І навмисно не дозволяла собі дізнаватися.

Бо тоді довелося б згадати.

А згадувати було небезпечно.

— Ти зараз серйозно? — Алекс поставив чашку кави на стіл і недовірливо подивився на неї. — Ти їдеш?

Марія стояла біля панорамного вікна його квартири й дивилася на вечірній Манхеттен.

— Уже купила квитки.

— Просто... повертаєшся?

— Так.

Алекс провів рукою по волоссю й нервово засміявся.

— Маріє, ти десять років будувала тут життя. Ти буквально вигризла собі місце серед адвокатів, які спочатку навіть не сприймали тебе серйозно.

Він мав рацію.

У двадцять один вона вже мала ліцензію адвоката. Через її надзвичайний розум, вона закінчила навчання за три роки - в два рази швидше ніж всі.

У двадцять три про неї почали говорити в професійних колах.

У двадцять сім її ім'я знали люди, до яких колись вона боялася навіть підійти.

І все це — самотужки.

Без зв'язків.

Без підтримки.
 

Без дому.

— Ти залишаєш кар'єру мрії, — тихіше сказав Алекс.

Марія ледь усміхнулася.

— Якщо я змогла досягти цього тут... то вдома теж зможу.

— Ти ж розумієш, що не повернешся назад?

Оце вже було складніше.

Бо Алекс знав її надто добре.

Марія мовчала кілька секунд.

— Можливо, я й не хочу повертатися назад.

Він дивився на неї довго.

А потім тихо сказав:

— Ти досі тікаєш?

І вперше за довгий час Марія не знайшла, що відповісти.

••••

Костя тепер жив у Сіетлі.

У нього була дружина Юлія, маленький син Максим і життя, яке колись самому Кості здалося б занадто «дорослим».

Він став одним із тих програмістів, яких переманюють великі компанії. Спокійний, розумний, трохи втомлений, але щасливий.

Іронічно, що всі ці роки він жив із Марією в одній країні.
 

І навіть не підозрював про це.
 

Ліза залишилася в Києві.
 

Із її вибухового характеру ніхто б не повірив, що вона стане мамою трьох дітей і власницею невеликої мережі дитячих студій.

Але життя любило дивувати.

Її чоловік Андрій був старшим за неї на кілька років — спокійний, врівноважений, дуже терплячий.

Повна протилежність Лізі.

Можливо, саме тому вони й покохали одне одного.

Їхньому старшому синові Степану було вже п'ять.

А дві маленькі дівчинки-близнючки — Марія й Соломія  — народилися півтора року тому.

Ліза іноді дивилася на доньку Марію трохи довше, ніж потрібно.

І ніколи не пояснювала чому.

А Микита...

Микита змінився найбільше.
 

Смерть батька змусила його подорослішати занадто рано.

У дев'ятнадцять років він уже сидів на переговорах із чоловіками, які були старшими за нього вдвічі.

Він перевівся на заочне навчання й повністю взяв на себе будівельний бізнес родини.

І в нього вийшло.

Навіть занадто добре.

Тепер його знали як холодного, жорсткого й дуже розумного бізнесмена.

Він майже перестав сміятися так, як колись.

Короткі романи були.

Серйозних стосунків — ні.

Ніхто не затримувався поруч із ним надовго.
 

І, можливо, справа була зовсім не в роботі.

••••

Київ зустрів Марію теплим осіннім повітрям.

Вона дивилася у вікно машини й не впізнавала місто.

Нові будівлі.

Нові дороги.

Нові люди.

Місто ніби виросло без неї.
 

І від цього ставало дивно боляче.

В інтернеті все виглядало інакше.

Несправжньо.

А зараз Київ був живим.

Рідним.

Небезпечним для її серця.

Коли машина зупинилася біля будинку батьків, Марія кілька секунд просто сиділа нерухомо.

Руки раптом стали холодними.

Вона дивилася на знайомий двір, на терасу, де колись сиділа з Лізою тієї останньої ночі.

Десять років.

Десять років вона тікала.

Марія повільно вийшла з машини.

Піднялася сходами.