Розділ I

Травень завжди пахне по-особливому.

Теплим асфальтом після дощу, бузком біля шкільного паркану і якоюсь дивною свободою, яка вже стоїть у повітрі, але ще не настала остаточно.

Коридорами школи повільно йшли двоє хлопців, і майже кожен, хто проходив повз, мимоволі переводив на них погляд.

Микита виріс саме таким, яким і мав вирости. Високий, спортивний, світловолосий, із тими ж сірими очима, в яких постійно світилася насмішка, ніби він знав про цей світ трохи більше за інших. У школі його любили майже всі — навіть ті, кого він інколи підколював. У ньому була та дивна харизма, через яку люди не ображалися на жарти, а сміялися разом із ним.

— Якщо мене сьогодні ще раз викличуть до дошки з алгебри, я просто втечу через вікно, — сказав він, недбало закинувши рюкзак на плече.

— На третьому поверсі? — спокійно уточнив Костя.

— Значить, красиво помру.

Костянтин лише похитав головою, ледве усміхнувшись.

Вони були дуже різними. Костя — худорлявіший, стриманіший, завжди акуратний, із темним волоссям і уважним карим поглядом. У ньому не було тієї гучної впевненості, як у Микити, але було щось інше — спокійна розумність, яка чомусь теж притягувала людей.

Він любив навчання так щиро, що це навіть виглядало дивно для їхнього віку. Поки інші чекали останнього дзвоника, Костя вже думав про університет, програмування і своє майбутнє.

Повз них пройшла група дівчат із молодших класів. Одна з них одразу почервоніла, коли Микита випадково зустрівся з нею поглядом.

— Ти лякаєш дітей, — тихо кинув Костя.

— Це не я красивий, це вони вразливі.

— Самозакоханий ідіот.

— Але твій друг.

— На жаль.

Вони засміялися й завернули до великого вікна в кінці коридору, де сонце розливалося по підлозі золотими плямами.

Десь унизу на подвір'ї вже чулися голоси одинадцятикласників. Останній місяць школи відчувався в усьому — у вчителях, які стали м'якшими, у постійних розмовах про вступ, у фотографіях на перервах і в дивному відчутті, ніби життя ось-ось почне рухатися занадто швидко.

Ліза сиділа на підвіконні біля кабінету історії, закинувши ногу на ногу й абсолютно не звертаючи уваги на конспект у руках.

— Я вам серйозно кажу, мені ніколи в житті не знадобляться ці дати, — буркнула вона. — Я відкрию свій бізнес і найму людей, які будуть це все знати за мене.

— Ти навіть не дочитала параграф, — сказав Костя.

— Бо він нудний.

— Там три сторінки.

— Ось бачиш? Уже занадто багато.

Микита засміявся, спершися плечем об стіну.

Ліза майже не змінилася. Така ж жива, різка, емоційна. Її темні кучері тепер були довшими, а характер — ще вибуховішим. Вона могла посперечатися з учителем, грюкнути дверима, через п'ять хвилин повернутися і поводитися так, ніби нічого не сталося.

Хлопці її обожнювали.

І трохи боялися.

— До речі, — сказала Ліза, примружившись, — де Марія?

— В бібліотеці, мабуть, — відповів Костя.

— Або рятує світ своєю золотою медаллю, — додав Микита.

І ніби почувши своє ім'я, Марія з'явилася в кінці коридору.

Вона йшла повільно, тримаючи книги біля грудей, і навіть шумний шкільний коридор ніби на секунду ставав тихішим поруч із нею.

Марія залишилася такою ж вродливою, як у дитинстві, тільки тепер ця краса стала ще більш помітною. Невисока, тендітна, з довгим каштановим волоссям, яке м'якими хвилями спадало на плечі. Її великі каро-шоколадні очі завжди здавалися занадто глибокими для людини її віку.

Вона вміла бути красивою якось природно. Без зайвих зусиль. Навіть проста шкільна форма на ній виглядала так, ніби її спеціально підбирали стилісти.

— О, наша гордість і надія, — театрально сказав Микита.

Марія ледь усміхнулася.

— А ти знову не готовий до алгебри?

— Я готовий морально.

— Це не рахується.

Ліза пирхнула зі сміху, а Костя лише мовчки дивився на друзів, ніби намагався запам'ятати цей момент.

Остання весна їхнього дитинства.

На великій перерві вони, як завжди, зайняли своє місце біля широкого вікна на другому поверсі.

Костя сидів із підручником фізики, спершися плечем об батарею, а Марія стояла поруч і щось уважно дивилася в його зошиті.

— Ти неправильно розв'язав останню задачу, — тихо сказала вона.

— Не неправильно, а альтернативно.

— Костя.

— Добре, неправильно.

Ліза демонстративно застогнала й впала головою Микиті на плече.

— Господи, вони навіть фліртують формулами.

— Це вже якийсь окремий вид збочення, — серйозно погодився Микита.

Марія лише закотила очі.

— Вам би хоч раз нормально підготуватись до уроків.

— Навіщо? — Микита ліниво посміхнувся. — У мене є чарівність.

— А в мене — списати в Кості, — додала Ліза.

— Я вам більше не дам зошит.

— Даси, — одночасно сказали вони з Микитою.

Костя важко зітхнув, але все ж усміхнувся.

Десь унизу пролунав дзвоник, але ніхто не поспішав до кабінету. Травень уже майже скасував правила цієї школи.

— До речі, — раптом сказав Микита, — батьків сьогодні не буде вдома. Можемо зібратися в мене.

— І що робити? — Ліза підняла брову.

— Нічого. Посидимо, серіал якийсь увімкнемо. Можемо навіть пиво взяти.

— О, оце вже план.

— Але нам його ніхто не продасть, генії, — спокійно сказав Костя.

Микита одразу перевів погляд на Марію.

— Ну... у нас є одна повнолітня людина.

Марія ледь скривилась.

— Навіть не дивіться на мене так.

— Маш, будь ласка, — протягнула Ліза. — Ми ж культурно.