Передмова

Київ. Вересень.

Шкільний двір гудів голосами. Десь плакала маленька дівчинка, хтось міцно стискав мамину руку, а хтось уже бігав поміж інших дітей, ніби школа — це ще один майданчик для ігор. Сонце лагідно ковзало по новеньких рюкзаках і білих бантах, по випрасуваних сорочках та маленьких туфельках.

Ліза крутилася навколо своїх друзів так швидко, ніби не могла всидіти на місці. Її темні кучері підстрибували разом із нею, а карі очі блищали від цікавості.

— А якщо тут будуть дуже злі старшокласники? — раптом спитала вона, примружившись. — Такі, знаєте... величезні.

— Тоді я вас захищатиму, — одразу заявив Микита й гордо випнув груди.

Він стояв трохи криво, бо один шнурок на кросівку вже розв'язався. Світле волосся спадало йому на очі, а в сірому погляді світилася та сама впевненість, яка буває тільки в дітей.

— Як у садочку, — додав він. — Пам'ятаєте Артура? Він більше вас не дражнив.

Ліза фиркнула.

— Та ти краще Марію захищай. Вона ж у нас тихенька.

Марія, яка до цього спокійно поправляла стрічку на рукаві, підняла на них великі очі.

Вона й справді була схожа на ляльку — акуратна, тендітна, з довгим каштановим волоссям і таким серйозним поглядом, ніби знала щось більше за інших.

— Я вмію за себе постояти, — тихо сказала вона. — Просто не люблю сварки.

— А Ліза любить, — засміявся Микита.

— Неправда!

— Правда!

Ліза штовхнула його в плече, і вони обоє розсміялися так голосно, що кілька дорослих обернулися на них. Марія теж усміхнулася — ледь помітно, але тепло.

Десь пролунав дзвоник. Перший у їхньому житті шкільний дзвоник.

Вони ще не знали, що чекає на них попереду. Не знали, ким стануть одне для одного через роки. Не знали, скільки радості, образ, втрат і спогадів народиться з цієї звичайної ранкової зустрічі на шкільному подвір'ї.

Але саме так починаються найважливіші історії.

Тихо. Непомітно. Ще в дитинстві.