5

5

Лілі полетіла на свою роботу на восьму ранку. Але туди прилетіли не всі, дистанційно відпросившись у особисту відпустку за свій рахунок.

Ввечері дівчина намагалася скупитися, але полки були майже пусті. Світлокраїнці гребли усе. Новий товар не розкладався, ніби поставщики вже викреслили це місто з адрес поставок.

В одному магазині Лілії (де вона змогла щось купити) відповіла одна продавчиня:

- Це остання поставка. Більше не буде.

Всі розуміли, що місто захоплять ось-ось.

Біля аптек були довжелезні черги. Скуповувалося все. Лік не вистачало. На запитання "Коли буде?" відповідали фармацепти: "Ми не знаємо".

Місто жило в очікуванні окупації.

Тому великими потоками більшість полетіли та поїхали звідси будь-яким транспортом, який мався в родинах: літаками, автомобілями чи пішки або за допомогою своїх крил.

Більшість тікала з міста.

Залишивши його.

Хтось залишався в місті, хтось ще вагався. Таких було багато, хто "сидів на чемоданах", чекаючи сигналу, що треба більш рішуче діяти.

Лілі була однією з таких. Вона зібрала ручі (свої та чоловіка) та чекала.

Очікувала, що ж буде далі.

Весь день були вибухи від прильотів. Вдарили по аеропорту цього міста та місцевим заводам.

Вночі повернувся Дарій.

- Справи кепські. - повідомив він. - Збройні сили зупинили їх за двадцять кілометрів від нашого міста. Але артилерія може діставати крайні райони міста. Ще в них багато установок, які летять низько та з великою швидкістю, що наше ППО не здатна їх зафіксувати. А, враховуючи близькість, ці ракети долітають з окупованих міст у наше місто за сорок секунд. Я обіцяв тебе захистити. Але мені треба на фронт, щоб захистити тебе та усіх нас. Коли я прокинуся вранці, я вирушу на фронт.