"Точки над «і»"

Останні два місяці перетворилися для мене на суцільне, виснажливе коло пекла. Після того як Аня зникла, вимкнувши телефон і зникнувши з поля зору в іншій країні, мій звичний світ розсипався на шматки. Усі мої думки були лише про неї, але зупинити тренувальний процес чи розпустити команду я не міг — клуб вимагав результатів, контракт зобов'язував грати й перемагати.

Я занурився в роботу з головою, намагаючись заглушити біль. Кожен день починався з ранкових тренувань основної команди, тактичних розборів, перегляду матчів і роботи з молоддю. Інколи в мене виділявся вільний час, і я брався тренувати дитячу групу на клубній базі — малеча бігала за м'ячем із таким щирим захопленням, що це на мить відвертало мене від моїх власних чорних думок. Але варто було тренуванню закінчитися, як порожнеча всередині нагадувала про себе з новою силою.

Я перевертав небо і землю, намагаючись знайти хоч якусь ниточку, що привела б до неї. Мій телефон став моїм прокляттям — я перевіряв його кожні п'ять хвилин, сподіваючись на дзвінок чи хоча б коротке повідомлення. Але там була лише тиша. Злість перемішувалася з відчаєм. Я дратувався на власних партнерів по команді, сперечався з тренерами через дрібниці, зривався на тренуваннях, бо не міг зібратися з думками. Усі навколо бачили, що капітан розсипається на очах, але ніхто не знав справжньої причини.

А потім був той ранок на базі.

Ми якраз поверталися з поля після розминки, сміючись із якоїсь дурниці, коли я мимоволі кинув погляд на бічний коридор біля адміністративного корпусу. Мені здалося, що серед сірих стін мелькнуло знайоме пальто і цей звичний, ледь помітний профіль. Серце пропустило удар, у грудях щось болісно стиснулося. Я різко зупинився, шукаючи її очима, але коридор був уже порожнім. Хлопці пройшли далі, а я ще кілька секунд стояв як укопаний, переконуючи себе, що мені просто здавалося від недосипу й постійних пошуків.

Але внутрішній голос кричав: вона тут.

Я не став чекати кінця дня. Піднявши свої зв'язки, задіявши знайомих у місті й пробивши інформацію через потрібних людей, я вже за кілька годин знав усе. Готель. Центр міста. Вона приїхала сюди — зовсім поруч, у те саме місто, де жив я, але намагалася сховатися, знову втекти від мене.

Коли моя машина зупинилася біля скляних дверей готелю, я відчув, як у жилах закипає кров. Мені було байдуже на все — на контракти, на клуб, на те, що подумають інші. Я набрав її номер, дивлячись на темні вікна другого поверху, і зажадав, щоб вона спустилася, погрожуючи вибити ці кляті двері. Мені потрібно було побачити її на власні очі, доторкнутися і переконатися, що вона справжня, а не плід моєї хворої уяви.

Вона вилетіла з готелю так швидко, ніби за нею гнався чорт.

Я кинувся назустріч, прагнучи притиснути її до себе, сховати від усього світу, але вона різко зупинилася і виставила руку, відштовхуючи мене на відстані. У її очах палало стільки люті, болю й відчаю, що мені самому стало моторошно.

— Навіть не підходь! — зривалася вона на крик, перебиваючи шум вулиці. — Навіщо ти це робиш, Лукасе?! Навіщо ти приперся сюди?! Що тобі ще від мене треба?!

Я завмер, дивлячись на неї, як на примару. Від її крику всередині все пекло вогнем.

— Ти зникла, Аньо, — мій власний голос звучав хрипко і важко, видаючи всю мою слабкість. — Ти просто вимкнула телефон і зникла в іншій країні. Що я мав робити? Я божеволів ці місяці, перевернув усе місто, шукаючи тебе! Дай мені хоч шанс...

— Пояснити?! — її гіркий, злий сміх боляче вдарив по скронях, а по щоках уже текли сльози. — То ти думав, я просто так утікала?! Думаєш, мені хотілося кидати все і їхати чорт зна куди?!

Вона зробила крок уперед, випалюючи кожне слово, і в цей момент повітря між нами ніби наелектризувалося до межі.

— Я сиділа там, на чужій стороні, і кожну хвилину думала про те, як ти знову повертаєшся до неї! До своєї колишньої! До дитини, яка у вас є! Я не збиралася бути третьою зайвою у вашому житті, не хотіла плутатися під ногами і дивитися на цей цирк, поки ти намагаєшся всидіти на двох стільцях! Я просто хотіла дати вам спокій!

Я застиг. Світ навколо ніби вимкнувся, а земля пішла з-під ніг.

Колишня? Дитина? Вона серйозно думала... увесь цей час вона вірила, що якимось чином розриваюся між ними і нею?! Що моє мовчання чи минуле означало щось більше, ніж просто закриту книгу?

Я відкрив рот, намагаючись вдихнути повітря, але слова застрягали в горлі від дикого, нищівного шоку. Мені хотілося закричати на весь світ, що вона була повністю неправа, що жодна інша людина не існувала для мене вже давно, що моє життя крутилося виключно навколо неї.

— Дурепа... ти повна дурепа, Аньо, якщо вірила в це хоч секунду... — мій голос дріжчав, зриваючись на крик душі, а в очах несподівано защипало від сліз. — Вона — це давно закрита сторінка! Мені ніхто, крім тебе, не потрібен був і не буде! Я не збирався ні з ким ділити своє життя, я жив тільки тобою!

Але вона вже не слухала.

— А тепер ти приперся сюди і вимагаєш якихось пояснень?! — кинула вона у відповідь останню фразу, повну зневіри.

Перш ніж я встиг зробити хоч рух, щоб зупинити її, вона різко розвернулася, витерла рукою мокрі щоки і на знесилених ногах побігла назад до дверей готелю.

Я залишився стояти на холодному осінньому асфальті самотній і розбитий. У вухах досі дзвенів її крик, а в грудях розросталася важка, нестерпна порожнеча. Тепер я знав, чому вона втекла. Але я також розумів: втратити її зараз означало б втратити все, заради чого я взагалі дихав.

Машина не їхала — вона летіла нічними, порожніми вулицями міста, розсікаючи осінні калюжі. У салоні панувала важка, гнітюча тиша, яку розбивало лише гучне дихання та стукіт власних пальців по керму. Перед очима досі стояло її заплакане обличчя, а в вухах лунав той відчайдушний крик про колишню і дитину.

Я приїхав додому, різко заглушив двигун і певний час просто сидів у темряві салону, дивлячись у лобове скло. Усередині все кипіло від люті на самого себе. Як вона могла думати, що я здатний розриватися між кимось і нею? Як могла місяцями варитися в цьому пеклі на чужині, мовчки перетнувши кордон і випавши з мого життя, просто через власні хибні здогадки й страхи?