"Осколки на відстані"

Той тиждень перетворився для мене на суцільне, виснажливе коло з пекельних тренувань і нічних пошуків. Я спав у машині або просто забувався на кілька годин у порожній квартирі, де все ще пахло її парфумами.

Кожен день на базі починався з одного й того ж запитання до Софії:

— Є зв'язок? Вона писала?

— Ні, Лукасе, тиша, — щоразу втомлено відповідала вона, уникаючи мого погляду.

Я зривався, сперечався з тренером через найменшу дрібницю, йшов у найжорсткіші стики на полі, бо тільки фізичний біль допомагав заглушити ту пустоту, що випалювала зсередини. Команда намагалася триматися осторонь — усі бачили, у якому я стані, але ніхто не наважувався лізти під руку. Були й гучні розборки в кабінеті керівництва, де мені погрожували штрафами за зрив командної атмосфери, але мені було абсолютно байдуже на контракти й гроші. Головним залишалося одне — додзвонитися, достукатися, знайти будь-яку ниточку до неї. Я засипав її номер повідомленнями, благав вислухати, пояснював, що та історія з дитиною — повна брехня і підстава, але мої слова йшли в нікуди, у чорну діру вимкненого телефона.

А потім прийшов день матчу. Гра була напруженою до межі, трибуни ревли, а в моїй голові гуло від недосипу й шаленого внутрішнього тиску. Я відіграв цей матч на повному автоматі, викладаючись за десятрьох, чіпляючись за кожен м'яч так, ніби від цього залежало моє життя. Ми виграли, але після фінального свистка не було ніякої радості — лише виснаження.

Я ледь дотягнув до роздягалки, знімаючи мокру від пот́у футболку, коли біля мене з'явилася Софія. Вона тримала в руках телефон, а на її обличчі читалося змішане почуття полегшення і тривоги.

— Лукасе, стій, послухай мене, — вона зупинила мене за плече.

Я різко обернувся, серце бовкнуло в грудях:

— Щось трапилося? Вона вийшла на зв'язок?!

— Так, — кивнула Софія. — Вона щойно дзвонила мені. Ми поговорили.

— Де вона?! — я вхопився за її руки, ледь не зриваючись на крик. — Скажи мені адресу! Я прямо зараз зриваюся і їду до неї!

— Послухай! — Софія різко відсмикнула руку і подивилася на мене важким, суворим поглядом. — Вона в безпеці, але вона не хоче, щоб ти їхав. Їй потрібен час, Лукасе. Вона чула все, що я переказала про твої пошуки і про матч, але вона все одно просить дати їй спокій і поки не шукати.

Я застиг посеред роздягалки, відчуваючи, як земля знову йде з-під ніг. Я міг виграти будь-який матч, пробити будь-яку оборону на полі, але проти її стіни мовчання я виявився абсолютно безсилим.

Я вилетів із роздягалки, не зважаючи ні на кого, але Марк наздогнав мене вже біля виходу з клубної бази, коли я на ходу діставав ключі від машини.

— Стій, Лукасе! Охолонь трохи, блін, ти ж зараз на дорогу не зможеш нормально дивитися! — він схопив мене за лікоть, зупиняючи.

Я різко висмикнув руку і розвернувся до нього, задихаючись від люті й розпачу:

— Що мені охолонути, Марк?! Ти чув, що каже Софія? Вона не хоче мене бачити! Вона забилася десь за кордоном і думає, що я сидітиму склавши руки!

— Та ніхто не каже сидіти склавши руки, — Марк говорив жорстко, але спокійно, намагаючись привести мене до тями. — Але якщо ти зараз просто так зриватимешся в нікуди, без точної адреси, без нічого, ти її не знайдеш. Європа велика. Тим більше, ти ж бачиш, у якому ти стані — після такого матчу, недоспаний, на нервах. Ти просто вб'єшся на трасі або натвориш дурниць.

Я важко дихав, дивлячись на друга налитими кров'ю очима. Мені хотілося кричати, ламати все навколо, але десь глибоко всередині я розумів, що він має рацію.

— І що ти пропонуєш? Сидіти і чекати? — мій голос зірвався на хрип.

— Ні. Давай переведемо дух, — Марк похлопав мене по плечу. — Дай їй пару днів. Софія каже, що вона хоча б вийшла на зв'язок і жива-здорова. А за цей час ми спробуємо через знайомих, через вокзали чи будь-які контакти пробити, в який бік вона взагалі подалася. Ти не один тут, брапе. Розберемося.

Я мовчки кивнув, хоча все всередині протестувало проти будь-якого очікування. Сівши в машину, я довів її до дому, де знову зустрівся з порожніми стінами й тишею. Але тепер, дивлячись на темний екран телефон, я знав одне: я дам їй цей короткий перепочинок, лише щоб зібратися з силами. Довго ховатися від мене вона не зможе.