"По той бік кордону"

Дорога за кордон розмазалася в один довгий, безкінечний калейдоскоп за вікном автобуса. Їхати довелося довго, кожна година в сидячому положенні витягувала з мене останні сили. Коли ми нарешті прибули до пункту призначення, я почувалася так, ніби по мені пройшовся катковий асфальт: усе тіло нило, голова розколювалася від тупого болю, а в шлунку неприємно тягло від голоду і недосипу.

Я ледь дотягла важку валізу до невеликої орендованої квартири на околиці незнайомого міста. Навіть не розпаковуючи речей, я просто впала на ліжко в пальто, закривши очі. Організм вимагав лише одного — спокою.

Наступні кілька днів минули в тумані. Нове місто зустріло мене сірими хмарами й абсолютною тишею, якої мені так не вистачало. Я намагалася облаштуватися: купувала найнеобхідніше в найближчому магазині, намагалася розібратися з місцевим транспортом і наводити хоч якийсь порядок у житлі. Але слабкість не минала.

Щоранку мене зустрічала дивна нудота й запаморочення. Спочатку я списувала це на страшний стрес, перевтому від поїздки та нервове виснаження останніх тижнів. Мені здавалося, що це просто реакція організму на всю ту жорстокість, що обрушилася на мене біля стадіону. Я пила багато води, намагалася змусити себе поїсти і не надавала цьому серйозного значення, вважаючи, що скоро все пройде, коли нерви трохи загояться.

Телефон так і лежав на дні сумки — вимкнений, розряджений і мертвий. Жодних дзвінків, жодних сповіщень. Тільки я, чужі стіни і тиша, яка з кожним днем ставала все більш оглушливою.

Близько тижня я трималася в інформаційному вакуумі, не вмикаючи телефон і намагаючись переконати себе, що так буде краще для всіх. Але врешті-решт тривога взяла своє. Сидячи на підлозі орендованої квартири з чашкою остиглого чаю в руках, я вперше за кілька днів підключила телефон до зарядки й затиснула кнопку живлення.

Екран одразу затопило лавиною сповіщень. Десятки пропущених викликів від Лукаса та Софії, сотні повідомлень. Але найголовнішим було одне — свіже повідомлення від подруги в месенджері, яке прийшло буквально кілька хвилин тому, щойно з'явилася мережа.

Серце загрозливо затьохкало. Я тремтячими пальцями відкрила чат і одразу набрала її номер, не чекаючи, поки вона відповість на текст. Софія взяла слухавку на першому ж гудку, ніби весь цей час сиділа над телефоном.

— Аньо! Боже мій, ти жива! — її голос зривався на крик і схлипування. — Ти де взагалі?! Ти розумієш, що тут твориться?!

— Привіт, Софі... — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Я в безпеці. Не хвилюйся за мене. Просто скажи... як там усе?

— Як усе?! — Софія важко дихала у трубку, збираючись із думками. — Та тут кінець світу! Лукас ці дні просто збожеволів. Він перевернув усю базу, на у вуха поставив усіх, до кого міг дотягнутися. Він дзвонив мені разів п'ятсот на день, допитувався, де ти, кричав, що все це брехня і він хоче тобі все пояснити.

Я заплющила очі, відчуваючи, як у грудях знову спалахує знайомий пекучий біль.

— Йому нема чого мені пояснювати, Софі... — тихо видихнула я.

— Та послухай же ти! — перервала мене подруга, і в її голосі зазвучала паніка. — Був мачт, найголовніша гра сезону. Він відіграв його на повному автопілоті, розбитий, злий, як чорт, бо знав, що ти зникла. Він готовий був кинути все і їхати шукати тебе по всіх кордонах, але тренер і команда тримали його руками через контракт і відповідальність перед клубом. Він бігав по полю так, ніби хотів розбитися стіну, Аньо!

Я мовчала, притиснувши телефон до вуха, а по щоках уже котилися гарячі сльози.

— Він досі дзвонить мені й запитує, чи не з'явилася ти на зв'язку, — продовжувала Софія вже м'якше, майже благально. — Вона... та історія з дитиною... Лукас каже, що це якась дика підстава, що він розбереться з цим судом чи чим завгодно, але він не збирається здаватися. Аньо, може, ти вислухаєш його? Хоча б даси шанс сказати все до кінця?

Я подивилася на порожні стіни чужої квартири, відчуваючи ту саму дивну слабкість у тілі, яка не відпускала мене останні дні, і важко зітхнула:

— Мені потрібен час, Софі. Просто... поки нічого йому не кажи. Мені треба зрозуміти, як жити далі.

Я поклала трубку, але розмова з Софією залишила після себе важкий осад. Голова знову затуманилася, а в животі знову з'явилося те неприємне, тягнуче відчуття, яке супроводжувало мене останні тиждень 

Я спихнула це на нервове виснаження й переживання від нашого розриву. Зрештою, після всього перенесеного стресу мій організм мав право дати збій. Я вкотре переконала себе, що це просто банальна втома, і вирішила лягти відпочити, намагаючись переварити все те, що щойно почула від Софії про Лукаса

Я кивнула власним думкам, загорнулася в плед і лягла на ліжко, сподіваючись, що сон хоч трохи заглушить цей нескінченний внутрішній шторм.