"Надія "

Холодне світло ранкового сонця бив у лобове скло, коли я різко розплющив очі. Шия затекла, м'язи нили від незручної пози, а в роті пересохло. Поглянувши на годинник у машині, я зрозумів, що проспав тут усю ніч — на тій самій парковці неподалік набережної. Усі мої нічні пошуки, поїздки до готелів і марні спроби додзвонитися закінчилися нічим.

Я важко зітхнув, завів двигун і поїхав додому.

Мій власний дім зустрів мене крижаною тишею. Усе нагадувало про неї: її чашка на кухні, кинута в передпокої куртка, легкий запах її парфумів, який усе ще витав у повітрі. Я швидко прийняв холодний душ, намагаючись змити з себе липкий вчорашній жах і втому, готуючись до щоденної рутини. Футбол залишався єдиним прихистком, єдиним місцем, де можна було заглушити біль. Навіть попри травми й той хаос, що творився в душі, кидати гру я не збирався — це було єдине, що хоч якось тримало мене на плаву.

Приїхавши на базу розбитим, із порожнечею всередині, я сподівався лише на одне: що Аня вже повернулася або хоча б погодиться поговорити, коли побачить мене тут. Я зайшов до будівлі, розраховуючи одразу знайти її в прес-зоні чи біля роздягалки.

Але замість неї біля поля стояла Софія з камерою в руках.

Я різко зупинився, відчуваючи, як усередині все стискається. Поруч якраз проходили Марк та Ігор Петрович. Я підлетів до них, не стримуючи люті й розгубленості в голосі:

— Що тут відбувається? Де Аня?! Чому ти з камерою, Софі? Вона ж мала бути тут!

Ігор Петрович зупинився, дивлячись на мене важким, співчутливим поглядом:

— Лукасе, заспокойся. Аня сьогодні вранці була в мене. Вона написала заяву на звільнення за власним бажанням і вже пішла.

— Як пішла?! — мій голос зірвався на крик, привертаючи увагу всієї команди. — Куди пішла?! Якого біса ви підписали?!

Софія підійшла ближче, відклавши камеру, і в її очах читався такий самий відчай, хоч вона й намагалася триматися стійко.

— Вона не сказала тобі, Лукасе, бо не хотіла нічого чути, — різко кинула вона. — Вона попросила мене тимчасово підмінити її, щоб не підставляти клуб перед матчами, бо я колись тут працювала. Але сама вона зникла.

— Марк! — я різко повернувся до друга, хапаючи його за плече. — Ви ж дружите! Вона ж казала тобі хоч щось? Куди вона поїхала? До батьків? У готель? Скажи мені!

Марк важко зітхнув і винувато відвів погляд:

— Брате, клянуся, я нічого не знаю. Вона заблокувала всіх. Софія каже, що вона збиралася їхати кудись дуже далеко... здається, навіть за кордон. Вона не хотіла, щоб ти її шукав.

Земля ніби пішла з-під ніг. За кордон. Вона втекла від мене так далеко, як тільки могла, залишивши після себе лише порожню квартиру і розбите на шматки серце.

Тренування перетворилося на суцільне пекло. Я бігав по полю, йшов у найжорсткіші стики, намагаючись фізичним болем заглушити той жах, що розривав груди зсередини. Але ні м'язи, ні гул трибун, ні крики тренера не могли заглушити головну думку: я втратив її, і цього разу, здавалося, назавжди.

Повернувшись додому після тренування, я зайшов у порожню, холодну квартиру, яка тепер здавалася гігантською кліткою. Усе тут кричало про її присутність: залишений на столі блокнот, накинутий на крісло шарф, її улюблена чашка з кавою, до якої ніхто не торкався.

Я впав на диван, закинувши руки за голову, і вперше за весь цей час відчув абсолютно глухий розпач. Першою думкою було кинути все, зірватися з місця, сісти в машину і мчати на будь-який вокзал чи до кордону, шукати її по всіх рейсах і автобусах.

Але за секунду мене жорстко повернула до реальності холодна тверезість.

Я глянув на розклад і календар. За два дні — вирішальна гра сезону, найважливіший матч року для клубу. На кону стояло все, а контракти та зобов'язання тримали мене тут, прикутого до команди капітанською пов'язкою. Я не міг просто взяти і втекти, кинувши хлопців і тренера перед самим виходом на поле. Мене б дискваліфікували, рознесли в пресі, але головне — я б фізично не встиг нічого зробити за такий короткий час.

— Чорт! — я з розмаху вдарив кулаком по підлокітнику дивана, відчуваючи, як усередині все закипає від безсилля.

Я не міг їхати сам. Але й сидіти склавши руки я теж не збирався.

Я різко підхопився, витягнув телефон і почав лихорадково дзвонити всім можливим знайомим на автовокзалах, перевіряти рейси за кордон, які відправлялися того ранку, наярювати Марку та іншим друзям, щоб хоч хтось спробував пробити інформацію по квитках. Я дзвонив на вимкнений номер Ані знову і знову, залишаючи шалені голосові повідомлення, де зривним голосом кричав, що кожне її слово — помилка, що це брехня, що я все поясню, тільки б вона відповіла.

Мій світ тріщав по швах. Руки зв'язував футбольний календар, але я знав: щойно пролунає фінальний свисток наступної гри, я зроблю все можливе і неможливе, щоб повернути її назад.