"Квиток на завтра "

Ранок у готельному номері зустрів мене сірим, важким світлом і відчуттям повної розбитості. Спати так і не вдалося — кожна спроба заплющити очі повертала мене до тієї секунди біля підтрибунного тунелю, де мій ідеальний світ остаточно тріснув. Але залишатися в місті, де кожен куток нагадував про Лукаса, де телефон вібрував від його нескінченних спроб додзвонитися, я більше не могла. Мені потрібно було поставити крапку.

Перше, що я зробила ранком, — зателефонувала нашому головному тренеру Ігорю Петровичу та директору медіа-департаменту клубу, попросивши про термінову зустріч.

За годину я вже сиділа в його кабінеті на базі. Усередині все тремтіло, але я намагалася триматися. Ігор Петрович дивився на мене здивовано і трохи співчутливо — новини в клубному колі розлітаються блискавично, і він, певно, вже знав про вчорашній скандал.

— Аньо? Що сталося? Ти ж знаєш, як клуб цінує твою роботу, та й Лукас... — почав він обережно, але я різко зупинила його жестом руки.

— Ігоре Петровичу, я прошу вас. Я пишу заяву на звільнення за власним бажанням, — мій голос звучав тихо, але твердо. — Я знаю, що підводжу команду перед самим вирішальним етапом, і мені дуже, дуже соромно за це. Я розумію, яке це навантаження для клубу...

Я заплющила очі на секунду, збираючи залишки сил, і виклала головний аргумент:

— Але я вас не кидаю напризволяще. Я вже поговорила із Софією. Ви ж пам'ятаєте, що до декрету вона працювала у нас медіа-менеджером і вела всі зйомки на найвищому рівні? Вона погодилася повернутися і тимчасово замінити мене на час виїздів та матчів. Вона ввійде в курс справи за один день.

Ігор Петрович важко зітхнув, перебираючи папери на столі, а потім підняв на мене погляд:

— Аньо, ти ж розумієш, що рішення гарячкове? Може, візьмеш відпустку за свій рахунок? Подумаєш тиждень-два?

— Ні, — я заперечливо похитала головою, і на очі знову навернулися сльози. — Відпустка не допоможе. Мені потрібно піти зараз. Будь ласка, підпишіть заяву.

Зрозумівши, що мене не переконати, він зітхнув, узяв ручку і мовчки підписав документи.

Вийшовши з кабінету, я повернулася до готельного номера. Заблокувавши нескінченні дзвінки від Лукаса, я одразу відкрила чат із Софією, щоб написати їй усе, як є:

«Софі, я щойно від тренера. Поговорила з Ігорем Петровичем, він підписав заяву. Я попросила, щоб ти мене тимчасово замінила — пам'ятаєш, як ти вела всі зйомки до декрету? Він погодився, тож клуб не залишиться без медіа-менеджера. Я не кидаю їх напризволяще, але...»

Телефон у моїй руці одразу завібрував від вхідного виклику від Софії, але я скинула його і продовжила друкувати:

«Не дзвони, благаю. Я вже не можу. Я купила квиток на автобус. Виїжджаю за кордон. Мені треба зникнути, Софі. Просто прийми це і прикривай мене хоча б перші дні, якщо Лукас буде тебе допитувати».

Через хвилину прилетіло довге повідомлення від неї: «Ти з глузду зсунулася?! За кордон?! Аньо, зупинись, ти ж руйнуєш усе наживе! Лукас тут просто збожеволів, він усю базу на вуха поставив, шукає тебе! Поговоріть же нормально!»

Я гірко усміхнулася, дивлячись на екран, крізь завісу сліз, які знову пекли очі.

«Ні про що говорити, Софі. Не шукай мене».

Зрозумівши, що мене не переконати, подруга врешті здалася, а я вимкнула телефон, кинула його на дно сумки і почала збирати речі в дорогу, залишаючи за спиною все наше минуле.

Тягнути за собою валізу було важко — тіло здавалося ватним, а руки ледь тримали ручку. Дорогою до автовокзалу я на секунду спіймала своє відображення у вітрині магазину і ледве впізнала себе: бліда, із запалими очима, закутана в чорне пальто, ніби тікаю від примари.

Я вибрала автобус, бо на літак у мене вже не залишалося ні моральних сил, ні часу на довгі перевірки — хотілося просто сховатися в темряві салону, притулитися чолом до холодного скла і їхати.

Коли транспорт рушив, залишаючи рідне місто позаду, у грудях залягла важка, глуха тиша. Я дивилася на розмиті вогні нічних доріг, що пропливали повз, і думала про те, як швидко все може розсипатися. Ще вчора в мене було все: коханий чоловік, затишний дім, мрії про сім'ю, робота, яку я любила. А тепер — лише квиток в один бік, чужий паспорт у кишені й порожнеча, яка гула у вухах голосніше за мотор автобуса.

Телефон лежав на дні сумки, вимкнений і холодний. Я знала, що десь там, за сотні кілометрів, Лукас досі зриває голос, намагається мене знайти, розпитує Софію чи перевертає базу. Мені хотілося вірити, що мій від'їзд захистить нас обох від цього шоку, але всередині все одно нило від липкого страху, що я роблю найбільшу помилку у своєму житті.

Час розчинився в дорозі. Години тягнулися нескінченно, перетворюючись на одноманітну карусель за вікном: чорні силуети дерев, далекі вогні заправок, поодинокі машини. Я заплющувала очі, намагаючись не думати ні про ту жінку з дитиною, ні про його зблідле обличчя, але образи не зникали. Вони випалювали зсередини кожну думку.

Попереду на мене чекала чужа країна, нове життя з чистого аркуша і повна невідомість. Але єдине, чого я зараз хотіла — це щоб біль у грудях нарешті вщух.