"Пов'язка на шрамах "

Поїздка в ліс залишила по собі дивний, важкий слід. Уся та напруга між нами вже давно перестала бути просто крижаною — вона стала майже осяжною. Після того синхронного запитання на стежці я внутрішньо збагнув: це не збіг. Ми були тими самими дітьми з того літа в селі, просто минуло стільки років, стільки всього змінилося, а пам'ять стерла деталі.

Я сидів на своєму ліжку, дивлячись у темне вікно, і в грудях зрештою дозріла рішучість. Хотілося піднятися, підійти до її ліжка-крісла й нарешті пробити цю стіну між нами, зробити той перший крок, якого ми обидва уникали. Я вже зібрався підвестися...

І в цей момент тишу розірвав дзвінок її телефону.

Вона скинула раз, але той не вгаμόвувався і набрав знову. Не витримавши, вона підняла трубку, відвернулася в інший бік і кинула в ефір:

— Слухай, Максиме, я ж ....

Я різко завмер на місці.

Уся та м'якість, уся крихка надія, яка тільки-но теплилася в мені, зникла в одну секунду, випалена шквалом дикої ревнощів і люті. Повної розмови я не чув, але цього імені й тонкого, знайомого відтінку в її голосі вистачило головою. У моїй голові шматочки пазла склалися миттєво: вона сидить тут, в одному номері зі мною після нашої поїздки, і спокійно воркує зі своїм хлопцем.

Мене просто накрило зсередини. Будь-які спроби бути розумним чи стриманим кудись зникли. Я скам'янів, різко відвів погляд і демонстративно уткнувся в екран власного телефона, стискаючи його так, що пальці побіліли від напруги, хоча бачив перед собою лише чорну пітьму.

Вона закінчила розмову, кинула телефон і, мабуть, вирішила, що тепер можна знову ввімкнути гарну й турботливу. Вона зробила крок до мене й тихо кинула:

— Як твоя нога? Набряк хоч трохи...

Мене розірвало.

Я різко піднявся з ліжка, нависаючи над нею, і виплюнув ці слова з отруйною іронією, не стримуючи злості:

— Краще хвилюйся за свого Максима!

Не даючи їй і шансу відповісти чи виправдати свій цирк, я різко розвернувся, з шаленою силою вилетів із кімнати й грюкнув дверима так, що затремтів весь поверх.

Злість кипіла в крові, вимагаючи виходу. Я швидким, хоч і трохи кульгавим кроком попрямував до сусіднього номера, де жив Марк, з розмаху барабанячи в його двері, щоб вилити комусь усю ту отруту, яка розривала мене зсередини.

Я залетів у сусідній номер і з розмаху зачинив за собою двері, ледве стримуючи дихання. Марк, який уже збився з ніг у спробах зрозуміти, що відбувається, витріпився на мене з повним недоумством на обличчі.

— Ти чого тут гримиш о цій порі? Що сталося? — пробурмотів він, підводячись із ліжка.

Я заходив туди-сюди по кімнаті, стискаючи кулаки так, що аж зводило пальці, і випалив на одному диханні:

— Мало того, що цей Максим із нами грає, так тепер ще й якісь інші Максими їй назвонюють увесь вечір! Ти розумієш абсурдність ситуації?! Вона сидить зі мною в одному номері й спокійно воркує з якимось черговим ухажером!

Марк важко зітхнув, дивлячись на мене так, ніби я втратив розум, і спробував зупинити мій потік люті:

— Та зупинись ти на хвилину, капітане. Можливо, ти просто неправильно все зрозумів? Ну, розпитай її нормально, без криків, замість того щоб тікати сюди й влаштовувати істерики.

Я різко зупинився, заперечливо махнувши рукою, і відрізав:

— Ні, хватить із мене! Досить цих ігор, накручувань і спроб знайти хоч якусь логіку там, де є тільки показна байдужість. Завтра гра, і мені плювати на все інше

Я залишився сидіти на стільці в кімнаті Марка, дивлячись у стіну й намагаючись заглушити цей безглуздий внутрішній шторм. Але за кілька хвилин у коридорі почулися тихі кроки, а потім легкий стукіт у двері.

Марк відчинив. На порозі стояла Софія — у піжамі, розпатлана й перелякана. Вона швидко прослизнула всередину, кинувши мені короткий, але максимально виразний погляд, повний осуду: мовляв, ну і влаштував ти цирк. Потім вона перевела погляд на Марка і коротко кивнула:

— Я до Ані, розібратися, що там у них сталося, бо вона місця собі не знаходить.

Ми з Марком залишилися вдвох у напівтемній кімнаті. Я важко зітхнув, зсунувшись нижче на стільці й зарившись пальцями у волосся. Повертатися в той номер і дивитися на неї після всього цього скандалу не було жодного бажання — гордість і злість усе ще тримали міцно.

Марк мовчки подивився на мене, похитав головою, а потім кивнув на вільне ліжко:

— Та залишайся вже тут на ніч. Все одно до ранку ніхто нікуди не піде, а спати десь треба. Навіщо тобі зайвий раз нариватися на цей театр.

Я не став сперечатися. Сил кудись іти чи з'ясовувати стосунки більше не залишалося. Нога нила від втоми, а в голові стояла гудиня. Я роззувся, ліг на вільне ліжко, відвернувшись до стіни, і заплющив очі.

Тієї ночі я так і не повернувся до нашого номера, залишившись ночувати в хлопців, поки за стіною кипіли свої пристрасті. Завтра на нас чекало поле — і там уже доведеться відповідати за всі ці емоції.