"Відпочинок з нотками пристрасті "

Ранок у нашому номері почався зовсім не з мирного співу птахів за вікном. Хтось із шаленою силою почав гримати в двері, луплячи по них кулаками так, ніби готель палал і треба було рятувати всіх жителів.

— Ви що, оглухли там чи попрокидалися?! — розірвався в коридорі дзвінкий, схвильований голос Софії.

Одразу за нею втрутився Марк, галасуючи на весь поверх:

— Ей, соні! Ви бачили повідомлення в чаті?! Швидше відкривайте, матч перенесли! Ви взагалі бачили?!

Я різко розплющив очі, одразу відчувши неприємний пульсуючий біль у нозі від різкого руху. На сусідньому ліжку-кріслі Аня теж підскочила, перелякано хапаючись за край пледа і на мить застигнувши з розгубленим обличчям.

Я важко піднявся, скривившись від навантаження на гомілкостоп, і накульгуючи пішов до дверей. Щойно я їх відчинив, на порозі одразу опинилися Марк і Софія — обидва сяючі, з телефонами в руках і неймовірною кількістю енергії на шосту ранку.

Софія одразу ж перевела погляд на Аню, яка саме намагалася збити волосся в якийсь пристойний хвіст. На обличчі подруги застигла лукава, шлюбна усмішка. Вона непомітно підштовхнула Аню ліктем і голосно шепохнула, так, щоб я теж почув:

— Ну що, м-м-м... як там ніч із Лукасом? Спокійно спалося, чи довелося рятувати капітана від нічних кошмарів?

Аня миттєво спалахнула від сорому й злості, її щоки стали червоними, і вона кинула на Софію такий убивчий погляд, що та ледве стримала сміх.

— Заткнися, Соф, — процідила Аня крізь зуби, проходячи повз неї до ванної. — Звичайнісінька ніч. Нічого особливого.

Марк же тим часом хлопав мене по плечу, радісно пояснюючи новину:

— Короче, братці, проблема з трансформатором на головному стадіоні! Матч офіційно переносят на завтра на вечір! У нас є вільний день, тому ніяких тренувань у залі — збираємося на природу, їдемо в сосновий ліс подихати повітрям!

Збиратися довелося швидко, хоча атмосфера в кімнаті була настільки наелектризованою, що повітря здавалося густим, як кисіль. Ми з Анею практично не перекидалися словами — вона демонстративно уникала дивитися в мій бік, збираючи свої речі в сумку, а я сидів на краю ліжка, намагаючись затягнути шнурки на кросівках так, щоб не зачепити хворе місце.

За годину вся команда разом із тренерським штабом уже завантажувалася в автобуси. Дорога до лісу минула під веселі крики хлопців, які раділи несподіваному вихідному. Коли ми приїхали на місце, перед нами розгорнулася розкішна картина: велетенські сосни, м'який килим із хвої під ногами, прохолодний вітерець і запах вологої землі та диму.

Ми розклали табір на просторій галявині. Хлопці одразу почали збирати гілки для багаття, розвішувати гамаки й діставати м'ясо для пікніка. Але наші невтомні «режисери» — Марк і Софія — знову взялися за своє. Вони уважно стежили за кожним нашим рухом, явно виношуючи черговий план з'єднання двох непримиренних сердець.

— Так, дрова швидко закінчуються, а вогонь треба підтримувати до вечора, — голосно заявив Марк, навмисно підморгуючи Софії так, що це бачив і весь ліс, і ми зокрема. — Треба, щоб хтось сходив углиб лісу, там якраз повно сухого хмизу.

Софія миттєво підхопила естафету, перевівши погляд на Аню:

— Ой, точно! Аню, ти ж казала, що хочеш пройтися, розвіятися. А Лукасу... ну, лікар казав, що йому корисна легка ходьба для розминки суглоба. От ви вдвох якраз і сходите! І не сперечайтеся, команді потрібні дрова!

Аня застигла з пакетом у руках, її обличчя в одну секунду покрилося рум'янцем від обурення. Вона хотіла щось заперечити, але я випередив її. Мені теж набридло грати в цю мовчанку.

— Нормально все з моєю ногою, — кинув я, підводячись із колоди і спираючись на товсту гілку-тростину. Я глянув прямо на Аню, витримавши паузу. — Якщо місіс контент-мейкер не боїться заблукати в трьох соснах із пораненим капітаном, можемо йти.

Аня важко й показово зітхнула, закативши очі до неба, але зрозуміла, що відмовитися перед усіма просто не вийде — це викликало б занадто багато підозр.

— Ходімо вже, герою, — холодно кинула вона. — Тільки не відставай, бо я тягати тебе на собі не збираюся.

Ми йшли мовчки хвилин десять, відходячи все далі від галасливої галявини. Шум голосів і сміх наших друзів поступово стих, розчинившись серед високих стовбурів сосен. Навколо панувала тиша, порушувана лише хрускотом гілок під нашими ногами та далеким співом птахів. Повітря тут було неймовірно чистим, але напруга між нами здавалася настільки щільною, що її можна було різати ножем.

Нарешті Аня зупинилася біля великої купи сухостою, різко обернулася до мене, і в її очах горіло чимале роздратування.

— Досить чвалати за мною слід у слід, як тінь, — промовила вона, нахиляючись, щоб підняти першу гілку. — Назбираємо зараз цього проклятого хмизу і повернемося назад. Мені вже нудить від цього спектаклю, який влаштували Марк із Софією.

Я зупинився в кількох кроках від неї, обперся плечем про шорстку кору велетенської сосни і склав руки на грудях, спостерігаючи за кожним її рухом.

— А мені здається, вони роблять те, на що в нас самих ніколи не вистачить сміливості, — сказав я тихіше, ніж планував. Голос пролунав надто м'яко, без звичного сарказму.

Аня завмерла. Її пальці міцно стиснули деревину, але вона не оберталася до мене обличчям.

— Про що ти знову говориш, Лукас? — її голос пролунав ледь чутно, майже зриваючись на шепіт.

Я зробив один повільний крок у її бік, відчуваючи, як у грудях шалено калатає серце. Мені хотілося сказати їй усе: і про ту фотографію, яка не давала мені спокою ночами, і про те, як нестерпно було бачити її холодність у тому проклятому номері, і про те, що жоден із нас насправді не байдужий до іншого. Слова вже вертілися на язиці, готові вирватися назовні...

Але стара гордість, як завжди, вдарила в голову в найвідповідніший момент. Я згадав її стіну, її відстороненість і те, як вона вчора відсахнулася від мого погляду.