"Тур "

Тиждень відпустки пролетів як один день — у напрузі, мовчанні та безсонних ночах, коли кожна хвилина перетворювалася на боротьбу з власними думками. Минулого тижня я зачинився у своїй квартирі, намагаючись переварити те фото з минулого і всю ту крихку, небезпечну правду, яка раптом вилізла назовні. Я так і не наважився написати Ані, ігноруючи навіть Марка, який марно намагався витягнути мене на зв'язок.

Але час не чекав. Літо добігало кінця, а попереду на нас чекав найважливіший виїзд сезону — довга серія турнірів, що мала вирішити долю команди. Усередині все кипіло від липкої невідомості: я не знав, чи закінчився її лікарняний, чи поїде вона з нами, і головне — чи згадає той погляд, яким ми нагородили одне одного перед розставанням. Попереду була дорога, збори і той самий неминучий зіткнення, до якого ми обоє готувалися, навіть не підозрюючи, чим воно закінчиться.

Збори почалися ще на світанку. Команда збиралася біля автобуса, шум і гамір заповнювали базу, а я, як зазвичай, тримався осторонь. Я не спав усю ніч, прокручуючи в голові те фото з Instagram.

Коли автобус рушив, я вдягнув навушники і відгородився від усіх. Марк кілька разів намагався заговорити, натякаючи, що Аню сьогодні виписують, але я відрізав: «Це її життя, мені байдуже». Я брехав. Кожна хвилина в дорозі була тортурами. Я визирав у вікно, шукаючи очима будь-яке таксі чи знайоме обличчя, але нікого не бачив. Моя злість зростала: я відчував себе ідіотом, який чекає на диво, що не станеться.

Ми приїхали на базу вже надвечір. У готелі панував хаос із розселенням. Я отримав свій ключ, швидко піднявся у номер, кинув сумку на ліжко і з полегшенням видихнув, що опинився в тиші. Мені потрібно було побути одному, щоб просто перевести подихЯ вже годину як був у номері. Розпакував речі, сів на ліжко і набрав Марка, щоб обговорити робочі деталі зборів. Ми спокійно розмовляли, я був відстороненим, дивився у вікно, не знаючи, що в цей самий момент за кілька поверхів нижче вирішується моя доля.

У холі готелю саме з’явилися Аня з Софією. Вони виглядали втомленими, але Аня трималася впевнено. Біля стійки адміністратора вже стояв наш тренер, який щойно приїхав і помітив дівчат.

Тієї ж миті адміністратор, блідий і переляканий, почав вибачатися:

— Мені так шкода, але номер для пані Ані затопило! Там серйозна аварія, ми не встигнемо нічого виправити до ночі!

Тренер роздратовано потер скроні:

— Це неможливо! В нас повно людей, де їх селити?

У цей момент з ліфта вийшов Марк, який щойно закінчив розмову зі мною. Він почув останні слова тренера і миттєво зрозумів, що це — той самий шанс, про який я навіть не мріяв. Марк підійшов ближче, зробивши вигляд, що просто опинився поруч.

— Слухайте, — спокійно сказав Марк, — я знаю, що у Лукаса номер просторий. У нього все одно є друге ліжко, яке пустує.

Тренер здивувався:

— Лукас? Він же нікого не підпускає до свого номера, він там забарикадувався від усіх. Він точно не погодиться.

Марк холодно посміхнувся і кивнув:

— Я з ним домовлюся. Він не буде проти, я знаю, як його переконати. Не хвилюйтеся, це вирішене питання.

Тренер полегшено зітхнув і махнув рукою Ані:

— Ну, добре, тоді Марк вас проведе.

Аня з Софією піднялися на ліфті, поки Марк спокійно йшов за ними, тримаючи в руках ключ, який він щойно «взяв» на рецепції, нібито для того, щоб «попередити Лукаса».

Я все ще сидів у номері з телефоном, коли в двері постукали. Я подумав, що це знову хтось із персоналу, і навіть не встав:

— Заходьте, не замкнено.

Двері відчинилися. Я очікував побачити кого завгодно — Марка, тренера, лікаря, але точно не її.

Аня зайшла в номер, за нею ледь помітно посміхнувся Марк, який стояв у дверях, кивнув мені — мовляв, «я все влаштував» — і швидко зник у коридорі, зачинивши за собою двері.

Аня стояла посеред моєї кімнати, тримаючи валізу. Вона виглядала розгубленою, її погляд бігав по моєму номеру: по моїх речах, по ліжку, по відкритому вікну.

— Привіт, — тихо сказала вона, не знаючи, куди подіти руки. — Схоже, у нас невелика проблема з номерами... і, здається, тепер ми тут удвох.

Я відклав телефон, повільно підвівся і відчув, як усередині все завмерло. Вона тут. Посеред моєї кімнати. Марк не просто допоміг — він загнав нас в одну пастку.

— Ну що ж, — відповів я, дивлячись їй прямо в очі, намагаючись не видати того, як сильно в мене калатало серце. — Ласкаво просимо.

​Я стояв посеред кімнати, дивлячись, як вона обережно ставить валізу біля стіни. У повітрі зависла напруга, яку неможливо було ігнорувати. Вона виглядала втомленою після лікарні, і хоча я хотів кинутися до неї, мій голос прозвучав набагато стриманіше, ніж я планував.
​— Чув, ти була в лікарні, — я зробив крок ближче, схрестивши руки на грудях, щоб хоч якось приховати тремтіння в пальцях. — Як ти взагалі? Все нормально?
​Аня зупинилася, поправляючи волосся, і на мить затримала на мені погляд. Її очі на секунду стали темнішими, ніби вона зважувала кожне слово перед відповіддю.
​— Так, все в порядку, — відповіла вона сухо, не дивлячись на мене. — Звичайне перевтомлення. Нічого серйозного. Дякую, що запитав.
​Я відчув, як її стриманість вдарила по мені сильніше, ніж якби вона почала сперечатися. Ми розмовляли як два ледь знайомі колеги, хоча кожен з нас знав: між нами було те саме фото з минулого, яке робило цей діалог фарсом.
​— Добре, — так само сухо кинув я, відводячи погляд у вікно. — Добре, що все нормально. Тут... — я жестом вказав на диван, — можеш влаштовуватися. Речі, мабуть, доведеться перекладати, тут не так багато місця.
​Аня мовчки кивнула, починаючи розстібати валізу. Кожен її рух був вивіреним, спокійним, але я бачив, як вона напружена. Вона уникала мого погляду, ніби боялася, що я прочитаю в її очах те, що вона приховує.
​Ми стояли в одній кімнаті, всього за кілька метрів один від одного, але між нами була прірва. І ця «сухість» у спілкуванні була нашим єдиним щитом. Ми обидва боялися, що якщо один із нас зараз зробить хоч крок назустріч — стіна, яку ми будували роками, розвалиться, і ми не знатимемо, що робити з тією правдою, яка випливе назовні.
​— Я піду вмиюсь, — нарешті сказала вона, взявши косметичку і направляючись до ванної кімнати. — Довго не займатиму.
​Двері ванної зачинилися. Я залишився один посеред кімнати, дивлячись на її речі, що почали наповнювати мій стерильний номер своїм життям. Вона тут. Поруч. І найскладніше — це не знати, чи вона так само холодна до мене, як намагається показати, чи це лише майстерна гра.