"Розбите серце "

Ранок тягнувся нестерпно повільно. Мій телефон, що зазвичай вибухав від сповіщень, мовчав. Коли задзвонив Марк, я ледь не впустив слухавку.

— Лукасе, досить киснути в чотирьох стінах, — голос друга звучав напружено. — Приїжджай до нас. Софія напекла чогось, діти бігають, проведемо цей вихідний разом, відволічешся. Не сперечайся, чекаємо.

Я погодився. Будинок Марка був єдиним місцем, де я міг хоча б на мить забути про власні думки. Коли я приїхав, у вітальні було галасливо. Двійнята вимагали уваги, і я, намагаючись втихомирити тривогу, почав гратися з ними, будуючи вежі з кубиків. Марк із Софією сиділи неподалік на дивані, обговорюючи щось пошепки.

Раптом телефон Софії на столі дзизнув. Вона взяла його, глянула на екран, і я побачив, як її обличчя миттєво зблідло. Вона переглянулася з Марком, і в їхньому німому погляді було стільки болю, що я миттєво відкинув кубики.

— Що сталося? — мій голос прозвучав різко.

Софія важко зітхнула, опускаючи телефон.

— Лукасе… це діагноз. Рецидивуючий міокардит. Аня в лікарні, її залишили на тиждень, мінімум. Їй потрібен абсолютний спокій, інакше серце просто не витримає.

У цей момент мій власний телефон у кишені вібрував. Я витягнув його, не зводячи очей із Софії: «Увага всім! Наступні сім днів — повний відпочинок перед турнірами. Ви вільні».

Світ наче підсвітився надією. Сім днів. У мене був цілий тиждень.

— В нас канікули, — прохрипів я, підводячись. В мені спалахнула дика, божевільна енергія. — Марку, Софіє, в мене є тиждень. Я їду в лікарню. Зараз же. Я буду там, я… я просто буду поруч.

Але Софія різко підвелася, перегороджуючи мені шлях.

— Ні, Лукасе. Ти не поїдеш. Вона знає, що ти можеш прийти, і вона написала прямо: «Скажіть йому, щоб не приїжджав. Жодних зустрічей. Мені треба вижити самій, без нього». Вона боїться, що ти її знищиш. Ти для неї зараз — як провокатор, що веде до зупинки серця.

Марк різко відвернувся до вікна. Його плечі напружилися, він вдарив долонею по підвіконню, і цей звук глухо розлетівся по кімнаті.

— Ой, ну я не знаю, — процідив він, не повертаючись до нас. В його голосі була суміш роздратування та гіркого розчарування. — Знаєш що, Лукасе? Може, вона права? Може, ми всі просто граємося в рятівників, а насправді лише робимо гірше?

Він нарешті повернувся. Його очі блищали від злості та безсилля.

— Ти хочеш поїхати? Їдь. Переступи через її прохання. Покажи їй, що тобі байдуже на її страх, аби тільки тобі стало легше. Їдь, Лукасе, і вбий її своїми ж «благими намірами».

Я стояв, затиснувши в долоні кубик, який забув відпустити. У мене був тиждень «свободи», але ці вихідні раптом перетворилися на найтяжчий тиждень мого життя.

— Я не поїду, — вичавив я з себе. — Але це не тому, що мені байдуже, Марку. Це тому, що я боюсь побачити в її очах, як вона вмирає від того, що я просто зайшов у палату.

Я кинув кубик назад у коробку і вийшов із вітальні, не озираючись. Попереду була тиша. Найдовша тиша, яку я коли-небудь знав.

За мною з гуркотом зачинилися вхідні двері, відсікаючи затишний шум дому Марка. Я вийшов на вулицю, де сонце сліпило так безжально, ніби світ не знав, що сьогодні для мене все зупинилося. Я не пам’ятаю, як дійшов до машини, але коли сів у салон, руки все ще дрібно тремтіли — той самий кубик, який я стискав до болю, залишив на долоні червоний відбиток.

Телефон на пасажирському сидінні знову ожив. Марк. Я бачив, як він дзвонить, але екран здавався мені ворожим. Я знав, що він скаже: «Вибач, брате», або «Зрозумій її правильно». Але я не хотів розуміння. Я хотів Аню.

Я відкинув телефон на інше сидіння і вдарив кермо. Марк не відступав — дзвінки йшли один за одним, змушуючи салон наповнюватися набридливим звуком. Нарешті, я відповів, але замість привітання просто мовчав, чекаючи, що він скаже першим.

— Лукасе, не роби дурниць, — голос друга звучав приглушено, ніби він відійшов у коридор, щоб Софія не чула. — Я не хотів бути таким жорстким, але ти маєш прийняти це. Вона на межі. Якщо ти зараз з’явишся під її палатою, вона не зможе заспокоїтися.

— Я не поїду до лікарні, Марку, — мій голос був рівним, настільки холодним, що я сам себе не впізнавав. — Але не думай, що я просто сяду вдома і буду чекати, поки тиждень закінчиться.

— Що ти задумав? — Марк напружився.

— Нічого, — відповів я і скинув виклик.

Я завів двигун і рушив, але не в бік дому. Я їхав містом без мети, спостерігаючи за тим, як звичні вулиці пропливають повз, наче в іншому житті. Хмельницький раптом став чужим. Мій погляд чіплявся за кожну дрібницю, яка могла б бути пов’язана з нею: книжкові крамниці, кав'ярні, парки, де ми могли б бути разом, якби не це кляте серце.

Повернувшись додому, я зачинився у квартирі. Тут було так само порожньо, як і до приїзду до Марка, але тепер ця порожнеча тиснула на плечі. Я підійшов до вікна, дивлячись на захід сонця. Сім днів тиші. Сім днів ізоляції.

Я знав, що маю робити. Якщо я не можу бути поруч фізично, я буду поруч інакше. Я сів за стіл і відкрив ноутбук. Вона писала книги, вона жила ними — можливо, це був єдиний спосіб достукатися до неї, не травмуючи її серце адреналіном моєї присутності.

«Якщо я не можу прийти, — подумав я, — то я прийду до неї через слова».

Другий день «тиші» був гіршим за перший. Я не міг просто сидіти. Я знав, що Аня — людина естетики, для неї лікарняна палата — це психологічна тортура.

Я не хотів писати їй коментарі, бо це занадто явно. Я вибрав інший шлях. Я зателефонував знайомій дівчині, кур’єру, яка працювала в сервісі доставки преміум-товарів.

— Слухай, — сказав я, — мені треба відправити пакунок у 304-ту палату. Але важливо: відправника не називати. Скажеш, що це «подарунок від підписника, який цінує твій контент».

В пакунку було не просто «щось смачненьке». Я знав, що вона любить: ніжні макаруни конкретного кольору (вони ідеально підходили для її стрічки в Instagram), свіжі півонії — бо вони не мають різкого запаху, який дратує в лікарні, — і, головне, портативну кільцеву лампу, яку вона колись згадувала, що хоче купити для зйомок, бо лікарняне світло жахливе. Це був її інструмент роботи. Я хотів, щоб навіть у лікарні вона відчувала себе собою, а не пацієнтом.