"Самотність "

Ранок прийшов не з сонцем, а з різким запахом хлорки та гулом апаратів. Я розплющила очі й відчула, як голова розколюється на частини. У роті — жахливий присмак металу від ліків. Поки я лежала, дивлячись у білу стелю, спогади почали випливати на поверхню, наче уламки затонулого корабля.

Темрява. Біль. Відчуття, що я кудись провалююсь. А потім — тепло. Чиясь рука в моїй, настільки гаряча, що здавалося, вона випалює мій холод. Я пам’ятаю цей хрипкий, надламаний голос, який пробивався крізь гул у вухах: «Я тебе люблю… чуєш? Ти маєш повернутися». Ці слова боляче вдарили по свідомості. Це не було сном. Це було по-справжньому.

Я змусила себе встати. Ранкові ритуали — вмивання, намагання привести себе до ладу — здавалися вічністю. Я відчувала себе кришталевою вазою, яку щойно склеїли, і вона в будь-яку мить могла розсипатися.

Коли зайшла Софія, я вже сиділа на ліжку, вчепившись у край ковдри. Вона принесла свіжі речі й виглядала напруженою. Ми говорили про якісь дрібниці: про крапельниці, про те, що лікар дозволив вставати. Але в голові крутилося лише одне питання, яке я ніяк не могла озвучити.

— Софіє… — я перебила її посеред речення. Мій голос був ледь чутним. — Скажи мені… коли я була в реанімації, там хтось був. Я відчувала руку. Хто це був?

Софія замовкла. Вона повільно підійшла ближче, сіла на край ліжка і подивилася на мене так, ніби вагалася, чи варто говорити правду.

— Аню… це був Лукас. Він не відходив від тебе ні на крок.

Я завмерла. Все всередині стиснулося. Лукас. Звісно. Всього один тиждень знайомства — і він уже тут, тримає мене за руку, шепоче про кохання. Це було так різко, так ненормально. Софія, побачивши мій стан, примружила очі й тихо додала:

— Аню, ти що… справді не пам’ятаєш? Ти ж так сильно стискала його руку у відповідь. Ти ніби… ти ніби теж не хотіла, щоб він ішов.

Ці слова Софії вдарили, як ляпас. «Не хотіла, щоб він ішов»… Невже я була настільки вразливою, що дозволила йому стати частиною мого порятунку?

Софія пішла, залишивши мене в тиші. Мене накрило панікою. Я згадала свій минулий досвід — як усе починалося з турботи, а закінчувалося контролем. Я схопила телефон. Пальці тремтіли так, що я ледь потрапляла по літерах. Я знала, що не зможу сказати це їй в очі, тому почала писати, виливаючи весь свій страх і відчай:

«Софіє, я не змогла сказати це тобі в очі, бо в мене просто немає сил. Після того, що ти сказала про Лукаса… мене накрило панікою. Я пам’ятаю кожен його дотик, той голос, ці слова про кохання... Вони не дають мені дихати. Ти розумієш, у що ми втягнуті? Ми знайомі всього тиждень! Всього один чортів тиждень, а він уже поводиться так, ніби я належу йому. Це занадто різко, це ненормально! Я злякалася, Софіє. Я пам’ятаю, як починалося все з тими, іншими... Спочатку турбота, потім "я тебе врятую", а в кінці — повний контроль і знищення мене як особистості.

Я відчуваю те саме зараз. Він увірвався в мій світ, коли я була беззахисною, і тепер я боюся, що знову опинюся в тій самій клітці. Я не хочу бути "проектом" Лукаса, не хочу бути його зобов'язанням чи дівчиною, яку він витягнув з того світу. Це не любов, це вторгнення! Будь ласка, скажи йому, щоб він не приїжджав. Нехай зникне. Скажи йому, що б він не обіцяв, що б не вигадував — я хочу спокою. Давай так, ок? Ти зрозуміла, що я хочу від тебе? Ніяких зустрічей. Мені треба вижити самій, без нього. Мені потрібно зрозуміти, чи я ще існую як окрема людина, чи я просто стала частиною його гри. Бо якщо він знову з’явиться тут, я просто зламаюся... і знову втрачу себе».

Тиша після відходу Софії була нестерпною. Я все ще гортала повідомлення, яке відправила, намагаючись втихомирити серцебиття, коли двері тихо рипнули. До палати увійшов лікар — літній чоловік з втомленими, але уважними очима. За ним тягнулася медсестра з карткою в руках.

Стетоскоп лікаря здавався холодним клеймом на моїх грудях. Я лежала нерухомо, втупившись у вікно, і намагалася заглушити тремтіння в пальцях. Коли він відклав інструменти й важко зітхнув, я вже знала, що почую.

— Ну що, Аню, результати аналізів підтвердилися, — його голос був професійно спокійним, але в очах читалася тривога. — Ви ж знаєте, що це таке, чи не так?

Я на мить заплющила очі. Десь глибоко в душі я відчувала це. Ще тиждень тому, коли почалися ці напади втоми та запаморочення, я відганяла від себе цю думку. Надіялася, що це просто перевтома від роботи над книгою, від постійних правок, від безсонних ночей. Але тіло не обманеш.

— Рецидивуючий міокардит, — тихо закінчила я за нього.

Він кивнув.

— Так. Ваше серце вже колись проходило через це запалення, ми зупинили процес, ви були в ремісії роками. Але зараз… на фоні хронічного виснаження, постійного нервового перенапруження та стресу, хвороба повернулася. Вона прогресувала дуже швидко. Серцевий м’яз знову запалений. Саме це і викликало колапс.

Я відчула, як у горлі знову підступила гіркота. Це був мій «старий знайомий». Колись, багато років тому, він ледь не поставив хрест на всьому, що я планувала. Тоді я навчилася жити в режимі обмежень, але з часом розслабилася, повіривши, що перемогла.

— Ви розумієте, що це означає? — лікар говорив суворо. — Жодних емоційних гойдалок. Жодного стресу. Ваше серце зараз працює на межі. Кожен викид адреналіну — це удар по м’язу, який має гоїтися. Якщо ви продовжите так жити, ми не зможемо гарантувати стабільність.

Коли лікар вийшов, я залишилася сама. І тепер кожна частинка мого вчорашнього повідомлення до Софії здавалася мені не просто правильною, а єдино можливою.

Лукас… Він був як сильний електричний розряд. Кожен його дотик, кожне його «я люблю тебе», кожна його поява змушували моє серце битися нерівно, божевільно, небезпечно. Якщо мій міокардит — це пряма відповідь на мій стрес, то Лукас — це найнебезпечніший фактор, який я можу собі уявити.

Він приносить із собою хаос, емоції, почуття, які я не здатна витримати фізично. Я не просто хочу відштовхнути його, щоб не стати «чиєюсь тінню» — я змушена це зробити, щоб просто вижити. Це не гра в недоторканість. Це питання того, чи буде в мене взагалі завтрашній день.