"Межа."

Я не пам'ятаю, як це сталося. Моє тіло остаточно відмовилося слухатися. Я пам’ятаю лише дикий, нестерпний холод, від якого шкіра ніби тріскалася, а потім — темряву. Потім була швидка, спалахи синіх мигалок, які врізалися в очі, як леза, і чиїсь голоси, що звучали з-під товщі води. Я не знала, хто це і куди мене везуть. Я просто намагалася зловити ковток повітря, але легені були наче залиті бетоном.

Часу не існувало. Був лише шум апаратів і ритмічне «пш-ш-ш… клац…», яке стало моїм єдиним пульсом. Мені снилося, що я біжу полем, але замість трави під ногами — вода, і я тону. Потім снилося, що я знову в своїй квартирі, і хтось стоїть під дверима, але я не можу підійти, щоб відчинити. Я намагалася щось сказати, але горло було заклеєне. Це було чистилище. Я була там, але мене не було тут.

Десь у глибині цього сірого туману, в якому я плавала, виникло щось чуже. Тепло. Чия-то рука — тепла, жива, велика — обережно стиснула мою. Я не могла відкрити очі, я не могла поворухнутися, але я відчула цей дотик на рівні інстинктів.

Лукас?

Це була просто миттєва іскра в моїй свідомості. Хтось шепотів слова, які я не могла розібрати, але відчувала їхню вібрацію десь у грудях. Це було так дивно — відчувати таку шалену любов і відчай від людини, яка була поруч, хоча я була за тисячі миль від реальності. Хтось плакав. Я відчувала, як гарячі краплі падають на мою долоню. Це було боляче, але водночас воно давало мені дивну силу триматися. Хтось дуже сильно хотів, щоб я не йшла.

Після того, як це «тепло» зникло, палату знову накрила холодна, стерильна тиша. Мій стан стабілізувався, але я все ще була десь там, за межею. Я відчувала, як моє тіло повільно починає остигати, як жар відступає, залишаючи по собі пустку.

Я заснула — чи це був сон, чи стан коми — але це був перший спокійний сон за багато днів. Десь на периферії свідомості жевріла думка: Він був тут. Він прийшов.