"День розбитого льоду."

Я прокинулася від тиші, яка здавалася майже фізично важкою. Перша думка — не про роботу, не про налаштування камери, а про нього. Лукас. Його вчорашній погляд, повний якоїсь дикої, незрозумілої злості, не давав мені спокою всю ніч. Я встала, босоніж пройшлася по холодній підлозі кухні. Кавомашина почала свою роботу, наповнюючи квартиру знайомим ароматом, але сьогодні навіть кава здавалася гіршою, ніж зазвичай. Я довго дивилася у вікно на місто, що прокидалося, намагаючись відкинути це нав’язливе відчуття: сьогодні все має змінитися.

Мій ритуал був бездоганним: чорна футболка, зручні штани, мінімум макіяжу. Я розчісувала волосся, дивлячись у дзеркало, і питала себе: чому я так сильно реагую на нього? Це просто робота. Він просто гравець. Але десь усередині голос відповідав: ні, це не просто гра. Я запакувала камеру, перевірила акумулятори, вдихнула повітря в легені, наче готуючись пірнати в крижану воду, і вийшла з дому.

В авто я слухала свій плейлист, але музика не допомагала. Думки постійно поверталися до того, як Лукас поводиться на полі. Я намагалася аналізувати його поведінку: чи це була ревнощі до Макса, чи щось особисте? Це виснажувало. Я відкинула голову на спинку сидіння, закрила очі і намагалася уявити сьогоднішній день без драм. «Просто знімай, Аню, — сказала я собі, — просто роби свою справу».

База titanstorm зустріла мене гуркотом м’ячів і криками тренерів. Я вийшла на поле, витягла камеру і відразу поринула в роботу. Світ через об'єктив став зрозумілішим: чіткі лінії, фокус, чітка картинка. Я бачила, як приїхав Лукас. Я бачила, як він вийшов із машини, як намагався приховати кульгавість. Це було боляче бачити, але моя професійна маска була міцною.

Це був момент, який вивів мене з рівноваги. Максим підійшов надто близько, його голос був занадто гучним, його рука на штативі — це була остання крапля мого терпіння. Коли я відсахнулася, я відчула на собі його погляд. Лукас дивився на нас з іншого кінця поля. В той момент між нами ніби проскочила електрична іскра. Це було не про Максима. Це було про нас. У його очах я побачила не гнів, а щось набагато складніше — надію, змішану з болем.

Друга частина тренування пройшла в дивному тумані. Я знімала його сейви, його рухи, його зосередженість. Коли ми перекинулися парою слів, я знову ввімкнула свій «холодний режим». Я не хотіла показувати, як сильно мене зачепило те, що сталося в перерві.

Коли він підійшов до мене після тренування, я зупинилася. Моє серце в грудях калатало так, ніби я сама щойно пробігла марафон.

— Аню, почекай, — його голос звучав зовсім не так, як зазвичай. Він був тихим, вразливим.

Він вибачився. Сказав, що проектував на мене власну невпевненість. У цей момент стіна, яку я будувала навколо себе весь тиждень, просто розсипалася. Я подивилася на нього — без камери, без фільтрів — і побачила людину, яка так само боїться, як і я. Я посміхнулася йому. Справжньою посмішкою.

— Ти не нестерпний, Лукасе, — сказала я тихо, відчуваючи, як з плечей падає величезний тягар. — Ти просто занадто багато думаєш про те, що думають інші.

Дорога назад здавалася іншою. Я дивилася у вікно, і вогні міста здавалися яскравішими. Я відчувала дивний спокій. Весь цей тиждень я бігла від чогось, а сьогодні нарешті зупинилася. Я торкнулася губ — я все ще відчувала ту легку посмішку, яку подарувала йому.

Вдома я не вмикала світло. Я просто сиділа на підлозі біля вікна, дивлячись на нічне місто. Я відчувала себе іншою. Сьогодні вранці я була дівчиною з камерою, яка просто хотіла відпрацювати зміну. Зараз я була жінкою, яка зрозуміла, що субота — це не просто футбольний матч. Це початок чогось набагато більшого. Я заснула з відчуттям, що нарешті все стало на свої місця.День розбитого льоду."