"Зворотній бік "

Ранок понеділка зустрів мене не будильником, а глухим пульсуючим болем у правому коліні. Дощ за вікном — це не просто погода. Це прокляття. Кожна крапля, що б’ється об скло, наче відлік часу до того самого удару.

Я підійшов до кавомашини. Механічні рухи: насипати зерна, налаштувати помел, дочекатися, поки густий, ароматний потік заповнить чашку. Я сів біля панорамного вікна. Пара від гарячої кави розмивала краєвид, і я дозволив собі провалитися в прірву спогадів.

Три роки тому. Фінал. Стадіон гудів, як розлючений вулик. Коли нападник вирвався сам на сам, у мене було одне завдання — вибити м’яч.

Я кинувся в ноги. Ідеальний підкат, але в ту ж секунду я відчув, як чиїсь шипи врізалися в моє коліно. Хрускіт. Сухий, огидний звук порваних зв'язок. Біль накрив миттєво, наче вогняна хвиля.

Далі була лікарня. Стерильні коридори, запах хлорки, який назавжди в’ївся в шкіру. Перша операція тривала п'ять годин. Я пам’ятаю, як відходив від наркозу: горло пересохло, а в нозі ніби горіло розпечене залізо. Потім — друга операція, бо щось пішло не так, місяці реабілітації, де я вчився ставати на ногу, як дитина. І весь цей час поруч був тільки Марк. Він возив мене на процедури, слухав мої істерики, коли я не міг навіть дійти до ванної.

В той вечір Марк привіз мене додому після чергового огляду. Я ледве пересувався на милицях. Ми увійшли у квартиру, і я одразу відчув щось не те. В повітрі був знайомий парфум моєї дівчини, але до нього домішувався запах чоловічого одеколону — мій «кращий друг» користувався тільки таким.

Я зайшов у спальню і побачив їх. Вони були в нашому ліжку. Світ зупинився. Її обличчя... в ньому не було сорому, тільки холодна гидливість. Вона подивилася на мене, на мої милиці, на мій зіпсований коліно, і просто відвернулася. Марк тоді ледь не розніс усю квартиру, виштовхуючи їх обох, а я... я просто стояв і відчував, як усе всередині мене вигоріло дотла.

Я різко відставив чашку. Звук кераміки об стіл повернув мене в реальність. Понеділок. 2026 рік.

Я приїхав на базу задовго до початку тренування. Мені була потрібна тиша. Але на базі з’явилася Аня. Коли я побачив, як вона налаштовує камеру, всередині все стиснулося.

Чому вона тут? Щоб знімати, як «зламаний» Лукас намагається повернутися?

Коли м'яч полетів у її бік, я рвонув автоматично. Я вибив його, відчувши порив вітру від її обличчя. Подивився на неї — у її очах не було жалю, лише вперта цікавість. Я відрізав її холодним поглядом і пішов до воріт.

Тренування перетворилося на справжнє випробування. Кожен сейв, кожен кидок за м'ячем — це була робота на межі людських можливостей. Я бачив, як напружуються м'язи, як я ковзаю по вологому газону, не шкодуючи себе. І кожного разу, коли підіймався, я кидав пронизливий погляд у бік її камери. Ніби перевіряв, чи вона все ще тут.

Настав час перерви. Я пошкутильгав до лави запасних. Я відчув, що вона поруч, і роздратування взяло гору.

— Не перевтомлюйся, — кинув я в порожнечу.

— Я просто виконую свою роботу, — відповіла вона.

Я повернувся. Вона виглядала такою маленькою на тлі цього безжального поля. Я зробив крок до неї, намагаючись змусити її відступити.

— Твоя робота — знімати гру, а не вдивлятися в гравців, — сказав я низько.

— Я знімаю емоції, Лукасе. А вони вимагають близькості, — відпарувала вона, дивлячись мені прямо в очі.

Мене накрило. У цій тиші між нами пульсувало щось небезпечне.

— Ти вперта, — нарешті видихнув я, і в кутику рота ледь помітно сіпнувся м’яз.

Раптом до нас підбіг Максим.

— Гей, Аню! Зробиш фото для моїх сторіз? Лукас знову насуплений, треба це виправити! — засміявся він, ляснувши мене по плечу.

Я миттєво відступив, знову надіваючи маску байдужості.

Пізніше, перед початком другої частини, Марк підійшов до мене.

— Слухай, Марку, — пробурчав я, стискаючи щелепи. — Вона занадто підлаштовується під кожного. Фото для сторіз, для стрічки... Вона ж тут не для того, щоб бути на побігеньках у команди, чи не так?

Марк підняв брову:

— Ти що, ревнуєш? Раніше тобі було байдуже. Тепер раптом турбота?

— Ти що, придурок? Я просто запитав, — відрізав я.

 Ми почули свисток тренера і почалось друга частина тренування яка була дуже важкою для мене .

Коли тренування закінчилось прийшла  Софія з дівчатками. Коли Ніколь і Мія обіймали мене, я відчув, як напруга відпускає. Але коли я підвівся і зустрівся поглядом з Анею, вона дивилася на мене з розумінням, яке було мені нестерпно бачити.

Після тренування, коли я виходив з роздягальні, побачив, як Максим знову чіпляється до неї. Всередині спалахнуло старе відчуття захисту. Я схопив його за плече.

— Вона тут працює. І в неї немає часу на порожні розмови. Зрозумів? — процідив я.

Коли вона йшла, я лише сказав:

— Іди додому, Аню.

Вечір у порожній квартирі. Я знову дивився на дощ. Але сьогодні вперше за довгий час я думав не про зраду, а про те, чому ця дівчина з камерою змусила мене згадати, що я ще живий. Вона вперта. І, мабуть, саме тому вона не відступить.