"Перший робочий день "

Ранок понеділка зустрів мене звуком будильника та тривожним шумом дощу за вікном. Небо було важким і сірим, ніби віддзеркалюючи мій стан. Це був мій перший справжній робочий день у «Titanstorn».

Я довго стояла перед дзеркалом, намагаючись вдихнути в себе впевненість і привести себе до ладу. Зібравшись, викликала таксі та поїхала на базу.

Вона зустріла мене тишею порожніх коридорів. Юлі не було, тому довелося самостійно шукати кабінет директора. Я постукала у важкі дерев'яні двері.

— Увійдіть, — пролунав глибокий, владний голос.

Директор, він же головний тренер, сидів за масивним столом. Це був чоловік із жорсткими рисами обличчя, які видавали в ньому суворого стратега. Але коли він підвів на мене очі, я помітила в них не холод, а справедливу глибину.

— Аню, так? — його тон був вимогливим, але в кутиках очей ледь помітно грала доброта. — У нас тут працюють на результат. Я суворий, але чесний. Якщо будеш віддаватися справі — ми порозуміємося.

Він коротко пояснив мої обов'язки і вказав на двері:

— До лікаря. Здоров'я хлопців — пріоритет. Ти маєш знати межі дозволеного.

Лікарський кабінет зустрів мене запахом антисептиків. Ми довго говорили про конфіденційність, про те, як важливо бути «невидимою» у моменти травм.

Коли я нарешті вийшла до поля, тренування вже вирувало. Я завмерла на краю газону. Це був інший світ. Ось Артем — нападник, який сміявся, розмахуючи руками, жартуючи над кимось із захисників. Поруч був Данило, центральний захисник; він рухався як хижак — зібрано і тихо.

А потім я побачила його. Лукас. Він стояв у воротах, нерухомий, наче скеля посеред бурхливого моря.

Я повільно дістала камеру, руки злегка тремтіли. Клац.

Він не обернувся, але я відчула, як він миттєво відреагував. Його плечі напружилися під чорною футболкою. Раптом м’яч — важкий, швидкий снаряд — полетів прямо в мій бік. Лукас рвонув з місця. Його рухи були граційними і небезпечними. Він вибив м'яч кулаком так близько від мене, що я відчула порив вітру.

Він затримався поруч, важко дихаючи. Його очі — темні, майже чорні — прошили мене наскрізь. У них була не просто втома, там була ціла прірва болю і самотності. Він нічого не сказав. Лише на мить затримав на мені погляд, у якому читалося німе запитання: «Чому ти тут?»

Я не могла відвести очей, ніби прикута до нього кайданами. Він різко розвернувся і пішов назад.

Я відчула, як до мене наближається Марк. Його посмішка була теплою, як промінь сонця в цей сірий день.

— Привіт, Аню, — почав він, бачачи мою розгубленість. — Ти не зважай на наш «айсберг». Лукас у понеділок — це як гроза. Він не завжди такий грубий, просто... він нікому не відкривається.

— Він завжди такий? — запитала я, все ще дивлячись на спину Лукаса.

Марк нахилився ближче, і його голос став серйознішим:

— У нього не найкращий період. Але повір, за цією кригою є хтось інший. Ти головне — не бійся його. Він реагує на тебе, і це вже... дивно.

— Я спробую, — ледь чутно відповіла я.

— От і добре, — Марк підморгнув. — А тепер — до роботи. Артем уже чекає на свої фото.

Я кивнула, але думками була далеко. Цей понеділок став для мене випробуванням. Я відчувала, що між мною і цим закритим капітаном виник невидимий зв'язок, який лякав більше, ніж будь-яка інша катастрофа.

Коли Марк відбіг, я нарешті взяла себе в руки і зосередилася на об'єктиві. Тренування набирало обертів. На поле вийшов директор — він же наш головний тренер. Його поява змінила все: гамір миттєво вщух, хлопці вишикувалися в лінію.

— Досить розмов! — прогримів його голос, але в ньому відчувалася не агресія, а залізна дисципліна. — Артеме, Даниле, зміна тактики. Мені потрібен пресинг!

Він жестами показував комбінації, і я зрозуміла, чому його поважають. Він був суворим, вимагав максимуму, але при цьому кожного гравця підбадьорював коротким, влучним зауваженням. Справедливість у його словах була відчутною — він бачив помилку кожного, але й знав, як її виправити.

Я почала «полювати» за кадрами. Ось Артем емоційно сперечається з тренером, намагаючись довести свою правоту. Ось Данило в падінні блокує м'яч, і його обличчя в цей момент — маска абсолютної концентрації. Я фіксувала все, відчуваючи ритм гри через клацання затвора камери. А потім я знову спіймала в об'єктив Лукаса.

Він працював у поті чола. Кожен сейв, кожен кидок за м'ячем — це була робота на межі людських можливостей. Я бачила, як напружуються м'язи його рук, як він ковзає по газону, не шкодуючи себе. І кожного разу, коли він підіймався, він кидав короткий, пронизливий погляд у бік моєї камери. Ніби перевіряв, чи я все ще тут.

Настав час перерви. Команда розбрелася по полю. Лукас відійшов до краю, до лави запасних, де стояв балон із водою. Я, сама того не усвідомлюючи, пішла в тому ж напрямку, роблячи кілька кадрів «залаштунків».

— Не перевтомлюйся, — почув я тихий голос Лукаса. Він говорив не до когось, а в порожнечу, але я зрозуміла, що це адресовано мені.

Я завмерла.

— Я просто виконую свою роботу, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не дрижав.

Лукас повільно повернувся. Він був розпалений, з волосся стікали краплі поту, але його погляд був холодним, як лід. Він зробив крок до мене — впевнено, майже загрозливо.

— Твоя робота — знімати гру, а не вдивлятися в гравців, — сказав він низько.

— Я знімаю емоції, Лукасе. А вони вимагають близькості, — відпарирувала я, дивлячись йому прямо в очі.

Він на мить замовк, розглядаючи моє обличчя з таким інтересом, ніби намагався розгадати код до сейфа. Це була не просто ворожість. У цій тиші між нами пульсувало щось зовсім інше.

— Ти вперта, — нарешті видихнув він, і в кутику його рота ледь помітно сіпнувся м’яз, схожий на посмішку.

Раптом до нас підбіг Максим, перериваючи момент.

— Гей, Аню! Зробиш фото для моїх сторіз? Лукас знову насуплений, треба це виправити! — засміявся нападник, ляснувши капітана по плечу.