"Закритий капітан "

Привіт, мене звати Аня, і зараз я розкажу вам історію про кохання, про яке пишуть тільки в книжках. Історію, яка почалася з болю, втечі та нестерпного тяжіння.

Мій світ, колись вибудуваний з ідеальних ліній спортивної гімнастики та витонченої естетики, розпався на друзки в той четвер прямо в нашому залі. Максим — мій хлопець і, за сумісництвом, тренер дівчат — був людиною, якій я присвятила свої перші, найщиріші почуття. Я кохала його до безтями, але з часом зрозуміла, що це було лише з мого боку. Він виявився майстром психологічного терору. Він не просто контролював кожен мій крок — він знецінював усе, що я робила: кожну мою перемогу, кожен мій рух. Здавалося, він ніколи навіть не кохав мене, лише грався, користуючись моєю відданістю. Тієї миті, коли я насмілилася висловити свою думку, він загнав мене в кут. Його рука злетіла вгору, і я побачила в його очах справжнього звіра. Я зрозуміла: ще секунда — і він переступить межу. Я втекла в нікуди.

Всю ніч у потязі до Хмельницького я не заплющила очей. Я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як темні силуети дерев пропливають повз, наче привиди мого минулого. Телефон у кишені вібрував без зупину — Максим засипав мене погрозами, але я не звертала на них уваги. Я була зайнята пошуком житла, бо мені потрібно було почати все з нуля. Коли я нарешті знайшла квартиру, моє серце трохи відпустило, і я дозволила собі заснути на пару годин, сховавшись під ковдрою.

Ранок п’ятниці зустрів мене шумом вокзалу. Вийшовши на перон, я вдихнула повітря нового міста. Діставшись квартири, я одразу викликала клінінг, щоб вичистили все до блиску, стираючи енергію попередніх мешканців. Поки вони працювали, я пішла докупити те, чого бракувало: ковдру, чашку, мінімальні продукти. Повертаючись, зазирнула в улюблену кав’ярню. Поки бариста готував моє капучино, я звернула увагу на дошку оголошень, де побачила: «ФК "Titanstorn" потребує контент-мейкера». Я відчула сумнів — футбол був мені чужим, це було грубо, шумно, зовсім не те, що мої гімнастичні стрічки. Але тоді я навіть не сподівалася, що саме цей вид спорту подарує мені справжнє кохання, хоч і таке недосяжне. Мені потрібно було стати на ноги, тож я вирішила: «Лише на пару місяців, поки не знайду щось подібне до гімнастики». З цією думкою я написала їм у вказаний Instagram, після чого взяла каву та пішла трішки погуляти містом.

Того вечора, коли я повернулася додому, розібрала всі речі та облаштувала свою «фортецю», я виконала свій ритуал: гарячий душ, ароматний чай, тиша. Я лягла в ліжко, гортаючи TikTok, як раптом спалахнуло сповіщення: «Чекаємо на вас у неділю на 10:00». Я відповіла: «Обов'язково буду» — і нарешті заснула.

У суботу вранці я прокинулася з відчуттям, що хочу подивитися роботу попередниці. Тож, зробивши каву і виконавши всі ранкові ритуали, я почала вивчати їхню сторінку в Instagram. Так моя субота стала днем інтернет-розслідування. Серед знімків команди мій палець завмер на фото хлопця у воротах у кепці задом наперед. Це було єдине фото, де було добре видно його очі. Я дивилася в них до самого вечора — у погляді був такий біль, що мені перехопило подих, і я не помітила, як заснула.

У неділю я прокинулася від будильника, швидко зібралася, викликала таксі й поїхала на базу «Titanstorn», де мене зустріла Юля. Вона показала базу, налаштування камери і все, що потрібно для роботи. Коли ми підходили ближче до поля, Юля прошепотіла:

— Слухай, Аню, у нас є хлопець, він капітан-воротар команди. Якщо він з тобою не буде вітатися — не ображайся. Він завжди такий закритий: найбільше спілкується тільки зі своїм найкращим другом Марком. З командою теж говорить, але душу їм не відкриває. Ну і, звичайно, з тренером та лікарем команди спілкується добре, а з рештою людей навіть не вітається. Навіть зі мною він майже не говорить.

Тоді я здивувалася такій поведінці капітана, але не встигла нічого запитати, бо ми підійшли до поля. У воротах стояв той самий хлопець з Instagram, але тут він був зовсім інший. На полі він розквітав, був живою стихією. Коли він обернувся, наші погляди зустрілися. Він зробив кілька кроків у наш бік, його хода була хижа, впевнена.

— Юля, чому сторонні на полі? — його голос пролунав, як низький рокіт грому.

— Це новий контент-мейкер, — швидко відповіла Юля.

Він не зводив з мене очей, вивчаючи кожну лінію мого обличчя холодною оцінкою, від якої по шкірі пробігли мурахи. Нарешті він розвернувся і пішов назад до воріт.

Юля зітхнула і обернулася до мене, очі в неї були широко розплющені від подиву:

— Ви що, знайомі? — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі.

Я на мить завмерла, намагаючись опанувати тремтіння в голосі, яке з’явилося нізвідки:

— Ні, я бачу його вперше в житті. Чесно. Він просто... у нього такий погляд, ніби він вивчає мене під мікроскопом. Це якось лякає, — відповіла я, намагаючись здаватися спокійною, хоча серце всередині просто виривалося з грудей.

— До речі, хто він такий? — запитала я.

— Це і є Лукас, капітан-воротар, той хлопець, про якого я тобі казала.

Юля ще раз зиркнула на Лукаса, що стояв біля штанги, і додала:

— Це так дивно... він взагалі ні на кого не звертає уваги, навіть не вітається, а зараз так пильно і довго дивився саме на тебе. Я такого ще не бачила.

Я лише знизала плечима, не знаючи, що сказати, бо й сама була приголомшена цією миттєвою іскрою. Юля, бачачи мою розгубленість, нарешті відволіклася від спостережень, дістала зі своєї сумки бейдж з написом «Media/Press» і простягнула мені.

— Тримай. Це твоя перепустка на базу. З ним ти можеш ходити скрізь, крім роздягальні, звісно. І... удачі тобі, вона тобі знадобиться, — з легкою посмішкою сказала вона, після чого розвернулася і пішла у своїх справах, залишивши мене наодинці з цим виром емоцій.

Я залишилася знімати тренування... Напруга в повітрі була густою, як мед. Я знімала емоції хлопців, але відчувала кожен його рух через об'єктив. Під час перерви я зіткнулася з Лукасом та блакитнооким блондином. Лукас був спітнілим, запах гіркого тютюну збивав з ніг. Він пройшов повз, ледь зачепивши мене плечем, і цей дотик вибухнув вогнем. Я майже одразу повернулася на поле, щоб продовжити знімати решту тренування.