24. Цікаве питання

АРСЕН

Пів години практично закінчилися.

Саме стільки я дав на роздуми Кірі, хоча, якщо чесно, не надто вірю, що вона погодиться. Пропозиція, м’яко кажучи, нестандартна, спонтанна, нетипова. Ще вчора вона тікала від одного нареченого, а сьогодні я пропоную їй замінити його мною. Навряд чи така перспектива викличе в неї захват.

Та й не дурна ж вона дівчина. Має розуміти, що я не збираюся одружуватися з нею через раптове кохання чи бажання зробити її щасливою. У мене власні інтереси, і, думаю, вона це чудово розуміє.

Сиджу у вітальні за ноутбуком, намагаюся зосередитися на роботі, але думки постійно повертаються до дівчиська на другому поверсі. Перечитую один і той самий документ уже втретє, а зміст так і не доходить до свідомості. Це починає дратувати.

Я звик контролювати ситуацію, прораховувати варіанти й не залишати важливих рішень на волю випадку. А зараз фактично чекаю, коли ця юна дівчина вирішить, чи погодиться стати моєю дружиною.

Чудово, Орловський. Дожився. Тепер ідеш на поводу у дівок. А що буде далі?

Відкидаюся на спинку дивана й на мить запускаю руку у коротке волосся. Перед очима знову постає Кіра. Її заплакані очі, тремтячі губи, відчай, із яким вона просила мене не віддавати її батькові. І водночас та впертість, із якою вона відстоює себе навіть тоді, коли їй страшно.

Не схоже, що вона легко погодиться на мою пропозицію.

Та й я не можу сказати, що сам до кінця розумію, навіщо зробив її. Спочатку це здавалося просто вдалим ходом. Коваль готується видати доньку за Крутого, а я можу зірвати його плани й отримати значно більше, ніж звичайну можливість для торгу. Його репутація, політичні амбіції, домовленості — усе опиниться під ударом.

Але тепер, коли рішення залежить від Кіри, я раптом усвідомлюю, що мені не байдуже, якою буде її відповідь. І це дратує ще більше.

Напружуюся, коли раптом чую кроки на сходах.

Повільні, обережні. Підіймаю голову від ноутбука й дивлюся в бік, звідки доноситься звук. А вже за мить з’являється Кіра. На ній та сама коротка сукня, у якій вона була вчора в клубі. Волосся трохи розтріпане, обличчя бліде, а очі... Очі заплакані так, що навіть не потрібно питати, як минули ці пів години.

Вона спускається останніми сходинками й прямує до мене. Я закриваю ноутбук. Моє хвилювання миттєво стає вираженішим. Через що дратуюся ще більше.

Кіра зупиняється навпроти журнального столика, за яким я працюю. Кілька секунд дивиться на мене, ніби збирається з духом, а тоді тихо промовляє:

— Я згодна.

На мить завмираю. Отже, усе-таки погодилася. Ще не до кінця можу повірити, що вона таки це сказала.

Повільно підводжуся й надто пильно дивлюся на дівчину. Вона стоїть переді мною, опустивши плечі, і навіть не намагається приховати сліди сліз. Не схоже, що це рішення далося їй легко. Та мені потрібна впевненість, що вона розуміє, на що погоджується.

— Ти добре подумала?

— Добре, — ледь чутно шепоче вона.

Дивлюся їй просто в очі. Хочеться почути щось іще. Можливо, запитання, заперечення, бодай якусь спробу торгуватися. Але Кіра мовчить. І саме це не дає спокою. Звісно, я знаю її мало, але те, що вона бунтівниця, — це я зрозумів одразу.

— Тоді ми зараз поїдемо до твого дому, і ти скажеш батькові, що весілля з Крутим не буде, бо ти виходиш заміж за мене.

Вона здригається. Підводить очі, які зараз надто великі, і спантеличено кліпає.

Саме такої реакції я чекав. Бо погодитися — це одне, а от сказати про це батькові — це не просто. Але іншого варіанта для свого плану я не бачу. Коваль має почути це від власної доньки. І бажано не телефоном.

— А потім ти відпустиш мене? — після довгої мовчанки тихо запитує Кіра.

Її запитання змушує мене на мить замовкнути.

Відпущу? Вона вже думає про те, як позбутися мене, хоча ще навіть не встигла стати моєю дружиною. Цікаво. Я ж іще нічого не зробив, а мала вже шукає вихід із нашої домовленості. Цікаво, і як це я повинен відпустити власну дружину? З якого дива?