23. Пів години...

КІРА

Стримую сльози та відчайдушний крик душі. Опускаю очі, які вже печуть.

Звісно. Я мала здогадатися. Для цього чоловіка це хороший спосіб помститися Ковалю. Не має значення, що я відчуватиму, що буде зі мною після цього. Головне — вдарити по ворогу там, де болітиме найбільше.

Але ж я теж людина! Не розмінна монета в чужих домовленостях!

— А що буде потім? — з відчаєм запитую.

На голках чекаю, що він скаже. Мені страшно почути відповідь. І водночас ще страшніше залишитися без неї. Бо як я маю погоджуватися на шлюб, навіть не розуміючи, що чекає на мене після церемонії? Чи буде в мене власна кімната? Чи зможу я жити своїм життям? Чи не стане цей чоловік вимагати від мене того, чого я не хочу? І ще тисяча схожих запитань про власну безпеку.

Арсен дивиться на мене без жодних емоцій.

— Я не знаю, що буде потім. Мене цікавить лише зараз.

У грудях усе боляче стискається.

От і все. Жодних обіцянок, жодних гарантій. Він хоче отримати своє, а що станеться зі мною далі — його поки не хвилює. Та й чи хвилюватиме потім?

— Але ж...

— Думай, мала, — байдуже кидає він. — Я прийму будь-яке твоє рішення.

Він кидає погляд на годинник і холодним, байдужим тоном додає:

— Час пішов.

Після цих слів просто виходить зі спальні.

Двері за ним тихо зачиняються, а я ще кілька секунд дивлюся на них, не в змозі поворухнутися. Потім відчуваю, як очі наповнюються сльозами.

Не стримуюся. Закриваю обличчя руками й починаю ревіти. Тихо, бо навіть тут не почуваюся в безпеці. Мені хочеться кричати, жбурляти речі, щось розбити у цій кімнаті, але сил немає навіть на те, аби встати з ліжка.

Я ж уже було повірила, що Орловський інший. Він вчора ввечері здивував мене, виконав моє прохання. А сьогодні... Сьогодні вирішив добити. Бездушно. Безжально.

У мене пів години. Всього пів години, щоб вирішити, що робити зі своїм життям.

Я не хочу заміж за Крутого. Не хочу повертатися до батька. Але чи хочу виходити за Арсена? Я не знаю. Він чужий мені чоловік, небезпечний, холодний і надто самовпевнений. Він не приховує, що використовує мене у власній грі. І я не маю жодної гарантії, що після весілля не опиняюся в такій самій залежності, від якої зараз намагаюся втекти.

Може, він хоча б не буде мене примушувати? Може, дозволить працювати, мати власні гроші й поступово стати незалежною? А може, я просто хапаюся за першу-ліпшу соломинку в цій пекельній ситуації, бо надто боюся іншого варіанта?

Витираю мокрі щоки й намагаюся зробити глибокий вдих. Я маю добре подумати. Не панікувати, не піддаватися страху, а зважити все.

Тільки як це зробити, коли думки постійно повертають мене до одного й того самого?

Якщо я відмовлю Арсену, він може віддати мене батькові. Якщо погоджуся — стану дружиною чоловіка, якого не кохаю і якому не довіряю. Але з яким, можливо, доведеться жити... Чи, може, ні?! Може, використавши у своїх цілях, він викине мене зі свого життя. І що тоді?

Я притискаю долоні до обличчя сильніше.

Господи, чому все так складно? Чому ніхто не запитує, чого хочу я? Чому моє життя постійно стає предметом чиїхось домовленостей?

І найгірше — я навіть не знаю, який із двох чоловіків виявиться для мене небезпечнішим. Але пів години минуть швидко. І мені доведеться зробити вибір. Але я не хочу нічого обирати. Я просто хочу залишитись одна.