22. Це не жарт

КІРА

Я дивлюся на нього й не можу повірити, що правильно почула. Може, мені це здалося?

Виходь за мене?! Що це? Як це розуміти? Він довго думав?

Ці слова звучать у голові мов вибух. Хоча Арсен уже замовк і просто спостерігає за моєю реакцією. Я навіть не знаю, що сказати. Усередині мене все перевертається, а серце так шалено калатає, що, здається, він теж може почути його удари.

Це жарт? Він вирішив познущатися з мене? Чи справді пропонує мені шлюб?

Я тікаю від весілля з одним чоловіком, а тепер інший пропонує мені стати його дружиною. І найгірше, що я навіть не можу просто відмовитися. Бо тоді повернуся до батька. До Крутого. До життя, якого так відчайдушно намагалася уникнути.

Виходить, втікши з однієї пастки, я потрапила в іншу. Таку саму й не менш небезпечну.

— І що я отримаю взамін? — нарешті видавлюю із себе. — Я, по суті, поміняю шило на мило.

Арсен ледь помітно кривить губи.

— Ну, не скажи, мала, — заперечує він. — Я, звісно, не янгол, але порівнювати мене з Крутим не треба. Я як мінімум молодший і як максимум не відморожений на всю голову. Все інше перелічувати не збираюся. Якщо скажеш «так», то сама все побачиш згодом.

Я мовчу. Нема що сказати. Аргументи, звісно, так собі.

Молодший. Не відморожений. Це, виходить, його головні переваги? Чудово! Просто прекрасно! Мені пропонують обрати чоловіка за такими критеріями, наче я стою перед вітриною магазину й вирішую, який товар мені більше до вподоби. Тільки справа в тім, що мені нічого не потрібно. І це не магазин і не товар. Це моє життя.

Просто дивлюся на Орловського довго й пильно, намагаючись знайти в його обличчі бодай натяк на жарт. Але нічого подібного — не схоже, що він жартує. Він абсолютно серйозний. Навіть занадто спокійний для людини, яка щойно запропонувала майже незнайомій дівчині вийти за нього заміж.

— Арсене, скажи, що це ти так жартуєш, — з надією перепитую, хоча вже здогадуюся, якою буде відповідь.

Він повільно, незгідно хитає головою.

— Ні, мала. Це не жарт. Це цілком серйозна пропозиція.

У мене шок. Відчуваю, як до горла підступає клубок. Господи, що відбувається? Ще вчора моєю найбільшою проблемою було втекти з дому й не потрапити до рук батькової охорони. Тепер мені потрібно вирішувати, чи виходити заміж за чоловіка, якого я майже не знаю. Я цього божевілля не витримаю.

— У тебе пів години на роздуми, — продовжує Арсен. — А коли час вийде, я чекатиму на тебе внизу. Вибір залишаю за тобою.

Він розвертається й прямує до дверей.

Зачекайте! Який ще вибір? Хіба це можна назвати вибором, коли один варіант — повернутися до батька, а інший — погодитися на шлюб із його ворогом?

— Зачекай!

Мій голос звучить голосніше, ніж я планувала. Арсен зупиняється біля дверей і повертає голову. Я відкидаю ковдру, сідаю рівніше й дивлюся на нього.

— Навіщо тобі це? — питаю, намагаючись говорити спокійно. — Навіщо тобі шлюб зі мною? Що ти ним досягнеш? Невже це така помста моєму батькові? А про мене ти подумав?!

Орловський кілька секунд мовчить, а тоді знизує плечима.

— Так, мала, мені це потрібно, аби допекти твоєму батькові. Чи, може, обламати його й показати, що грати на моїх нервах небезпечно.

Опускаю спантеличений погляд. В грудях неприємно пече, у вухах шумить від такої відповіді. Я ще мала надію, що Орловський інший. Прикро. Я солідно помилилася.