20. Ранок з вимог

КІРА

Різко розплющую очі від тихого незрозумілого звуку.

Спочатку не відразу розумію, що відбувається. Сон ще тримає мене у своїх обіймах, повіки важкі, а в голові суцільний туман. Та варто почути кроки, як я миттєво широко розплющую очі.

Тільки не знову!

Підводжу голову й бачу Арсена. Він заходить до кімнати так, ніби це цілком звична справа — навідуватися до мене без запрошення. І байдуже, що це його дім. Це ж моя кімната у ньому.

— Ти знущаєшся?! — обурено фиркаю хрипким з просоння тоном, натягуючи ковдру мало не до самого носа. — Чому ти знову вриваєшся? Поспати не даси?!

Орловський ніяк не реагує на мої обурення. Спокійно проходить углиб кімнати й зупиняється біля заднього бильця ліжка. Я міцніше стискаю ковдру, кутаючись у неї, залишаючи назовні тільки очі.

— Ранок добрий, мала! Годі спати. Тут усе місто на вухах стоїть...

— Ранок уже не добрий, Орловський, — розлючено перебиваю його. — Ти вже зіпсував цей прекрасний ранок...

Він хмикає, закладає руки на груди й дивиться на мене згори вниз. На його обличчі немає ані натяку на сонливість. Схоже, він уже давно прокинувся і, можливо, навіть встиг зайнятися своїми справами.

— Не я один, мала, псував твій прекрасний ранок, — холодно випалює він і після короткої паузи додає: — Твій батько шукає тебе, Кіро... Але тепер від мене залежить, як складеться твоє життя надалі. І знайде тебе твій батечко до шлюбної церемонії чи ні...

Мене наче обливають крижаною водою.

Уся сонливість зникає в одну мить. Дивлюся на Арсена, намагаючись збагнути, чи правильно все почула. Батько шукає мене. Звісно, шукає! Він не міг просто змиритися з тим, що я зникла напередодні весілля. Та від самої думки, що його люди можуть знайти мене, всередині все стискається. А згадка про весілля тисне у грудях, не даючи нормально дихати.

Я ж добре знаю, що буде, якщо опинюся в його руках. Він не пробачить мені втечі. Не пробачить того, що я наважилася перечити йому. Як і не дозволить зруйнувати його плани. Він усе одно змусить мене вийти заміж за Крутого.

— Не віддавай мене йому, — з відчаєм прошу, ще сильніше кутаючись у ковдру.

Голос зрадницьки тремтить. Мені соромно за свій страх, але зараз я не можу його приховати. Переді мною чоловік, якого я майже не знаю, і від його рішення залежить, чи повернуся я до батька. А я не хочу. Вперто не хочу до батька.

Арсен мовчить кілька секунд. Його погляд залишається таким самим холодним, і я не можу зрозуміти, що в нього на думці.

— А я просто так не віддам тебе, мала, — нарешті промовляє він. — Я або обміняю тебе, або віддам за хороший викуп. Але спершу назви мені хоча б одну причину, чому я маю не віддати тебе?

Я нервово ковтаю.

Ось воно. Усі шукають спершу вигоди. Ніякої доброти чи безкорисливої допомоги. Він не забув, хто я і чия донька. Для нього я насамперед можливість дістатися до батька. І, можливо, саме тому я досі перебуваю тут.

— Я не хочу заміж за Крутого, — видихаю, намагаючись не відводити погляду.

— Чому? Весілля вже за кілька годин... І якщо весілля вже заплановане, то ти дала свою згоду... Чому тепер даєш задню?

Ці слова злітають з вуст Орловського, ніби йдеться про якусь дрібницю. А в мене від цих слів усе холоне всередині. Кілька годин... Саме стільки залишилося до того, як мене мали б повести до вівтаря. Якби я не втекла вчора, зараз, мабуть, уже готувалася б до церемонії.

До весілля, якого ніколи не хотіла. До життя, яке за мене вирішив батько. До шлюбу з чоловіком, якого я боюся навіть більше, ніж цього незнайомця перед собою.

До болю кусаю нижню губу й опускаю очі. Не хочу знову згадувати Крутого. Навіть його прізвище викликає неприємний холод уздовж спини.

— Я не кохаю його. Моє весілля — це контракт батька.

— Це не причина, мала. Назви хоча б одну вагому причину, а я подумаю.

Я підводжу на нього очі.

Невже він справді не розуміє? Чи просто хоче почути щось таке, що змусить його зацікавитися моєю історією більше, ніж можливим викупом?

— Але я ж...

— Кіро, — перебиває він, і в його голосі з’являється сталь. — Ти просиш мене не віддавати тебе людині, з якою я маю власні рахунки. Я хочу знати, чому це має бути мені вигідно. Є речі, якими я не можу дозволити собі ризикувати, — він примружується і додає: — Тож зараз від твоєї відповіді залежатиме все.

Я замовкаю.

Ось так. Він не збирається рятувати мене лише тому, що я налякана дівчина, яка опинилася не в тому місці й не з тим чоловіком. У нього свої інтереси, свої плани, і я маю запропонувати йому щось вагоміше за власне небажання виходити заміж.

Пальці мимоволі стискають край ковдри.

Що я можу йому сказати? Що батько ніколи не цікавився моїми бажаннями? Що для нього я лише частина домовленості, яку він уклав із Крутим? Що після весілля моє життя більше не належатиме мені?

Це все правда. Але чи достатньо цього для цього холодного чоловіка, що стоїть напроти?

Я дивлюся на нього й відчуваю, як паніка поступово підступає до горла. А Арсен стоїть незворушно і не поспішає мене підганяти. А я маю знайти відповідь, яка влаштує його. І я повинна зробити це зараз. Бо іншої нагоди може не бути.

Мені потрібно переконати його. Вибороти хоча б шанс залишитися тут, не повернутися до батька та не стати дружиною Крутого.

Я не знаю, чого чекати від Орловського. Не знаю, чи можна йому довіряти і яку ціну він зрештою зажадає за свою допомогу. Але одне розумію точно: заміж за Крутого я не піду.

Краще вже ризикнути з цим небезпечним незнайомцем, ніж повернутися туди, звідки я так відчайдушно намагалася втекти. Тільки тепер мені потрібно знайти причину, яка змусить його залишити мене поруч із собою.