19. Вечеря

КІРА

Прокидаюся від того, що хтось тихо зачинив двері.

Спочатку навіть не розумію, де перебуваю. Сонна свідомість намагається зібрати докупи думки, а я повільно розплющую очі повністю, дивлячись перед собою. У кімнаті напівтемрява, за вікном давно ніч, а я, схоже, таки заснула, згорнувшись калачиком посеред ліжка. Чую кроки, що наближаються, налякано підіймаю голову й завмираю.

У дверях до мене йде Арсен, попередньо увімкнувши торшер у кутку.

— Ти що тут робиш?! — виривається в мене, і я миттєво підхоплююся з ліжка.

Серце починає шалено калатати. Я не зовсім розумію, як він потрапив усередину. Адже замкнула двері! Ще й перевіряла замок, смикала ручку, аби переконатися, що ніхто не зможе увійти без мого дозволу.

А він просто взяв і зайшов! Але як?

— Тихіше, мала, — спокійно шепоче Орловський.

— Тихіше?! Ти ще й наказуєш мені поводитися тихіше?! — обурююся, відчуваючи, як хвиля злості накриває мене з головою. — Чому ти тут? І як взагалі відчинив двері?

— У мене є ключі від власного будинку.

Хмикнувши, заявляє він, зупиняючись у кількох метрах. Я помічаю в його руках пакунки, але зараз мене найбільше хвилює присутність цього чоловіка тут. І байдуже, навіщо він прийшов.

— І що, що це твій дім? — невдоволено фиркаю. — Це не означає, що ти можеш заходити до моєї кімнати, коли заманеться!

— Твоєї кімнати? — перепитує він, ледь помітно всміхаючись. — Мала, ти щось плутаєш...

— Не чіпляйся до слів! Ти прекрасно зрозумів, про що я! — перехоплюю подих, намагаючись заспокоїтися, і прошу: — Залиш мене. Я хочу побути одна.

Погляд знову стрибає на великий паперовий пакет у його руках і ще на один згорток. Але швидко повертаюся до його обличчя, бо мені чомусь дуже страшно. Навіть уявити не можу, навіщо він прийшов.

— Я ж сказала, що не хочу тебе бачити.

Він хмикає, відверто дивлячись на мене. Від цього холодного погляду аж сироти на шкірі виступили.

— А я почув, що ти хочеш їсти, — раптом випалює він.

Я спантеличено кліпаю, бо такий закид розчулив мене.

— І що з того? — мій голос звучить уже не так різко.

— Я приніс тобі вечерю.

Кілька секунд дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи правильно його почула. І дещо розчулена його словами.

Вечерю? Оце так поворот!

— Але... Ти сказав... І я не хочу звичайну вечерю...

Напруга між нами шалено хвилює мене. Бо насправді я дуже боюся цього чоловіка. Я ж його зовсім не знаю.

— Знаю, Кіро, — спокійно відповідає він. — Я тебе почув, тому приніс те, що ти просила.

— Тобто?! — спантеличено перепитую.

Арсен ставить пакети на комод і повертається до мене.

— Тут усе, що ти просила. Тож сідай вечеряти.

Я дещо шокована. Чомусь не чекала, що такий, як він, піде мені на поступки.

— Ти ж казав, що у вас такого немає.

— У будинку немає. Довелося замовити.

Знову дивлюся на пакети. Відчуваю, як шлунок невчасно нагадує про себе. Запах їжі вже дістався до мене, розбудив мій голод іще більше, і тепер я чудово розумію, наскільки голодна.

— Смачного, мала, — без емоцій кидає він і, повернувшись, йде до дверей.

Ось так просто. А я чомусь думала, він тиснутиме, лякатиме. Буде погрожувати та навіть вимагати виконати дану в клубі обіцянку. А він просто розвернувся та пішов.

Але в дверях Арсен повертається і з іронією кидає:

— Можеш замикатися назад. Я тебе не замкнув, то ти вирішила сама себе бранкою зробити. — Він знизує плечима і тихо додає: — Що ж, я не проти, якщо тобі так у кайф.

За кілька секунд за ним тихо зачиняються двері. Я спантеличено кліпаю і сама у себе питаю: «А що це було?». Якось усе занадто підозріло просто... І це лякає найбільше.

Але вже наступної миті я кидаюся до дверей, замикаю їх і кидаюся робити ревізію у пакунках, бо голод шалено дошкуляє, ще й живіт бурчить. Тож зараз точно влаштую собі свято живота.

Я вражена: у пакетах справді те, що я просила. І, забувши про все на світі, починаю поспіхом смакувати таку шкідливу та таку смачнючу вечерю.