17. Соцмережі Кіри

АРСЕН

Пильно дивлюся на сходи, за поворотом яких щойно зникла моя епатажна, зухвала гостя.

От же ж характер! Як там модно зараз казати: ракета, бомба, петарда. Оце вогонь, а не темперамент.

Дівчисько не просто вперте, а ще й надзвичайно сміливе. Або настільки налякане, що вже не розуміє, з ким сперечається. Хоча, якщо бути відвертим, її запал мене неабияк зацікавив. Вона не намагається сподобатися, не шукає прихильності, не підлаштовується під мої слова. Навіть при тім, що опинилася в досить пікантній ситуації, навпаки — вона проявляє характер, а кожна її репліка звучить як черговий виклик.

І це після того, як я фактично витягнув її з-під носа людей Коваля. По суті ж врятував, а взамін отримав порцію бунту.

Згадую, як вона погрожувала мені батьком, і мимоволі кривлю губи в усмішці. Схоже, мала досі не усвідомила, наскільки дивною є ситуація, в якій опинилася. Або ж їй просто байдуже. Вона готова сперечатися зі мною навіть тоді, коли сама не знає, куди їй податися.

Щоправда, за цією зухвалістю я помітив дещо інше. Її погляд постійно видає страх. Вона намагається триматися впевнено, огризається, демонструє характер, але час від часу в очах з’являється розгубленість. І це вже не гра.

Мені цікаво, що змусило доньку Володимира Коваля тікати з дому посеред ночі. Причому так відчайдушно, що вона була готова довіритися першому-ліпшому незнайомцеві, аби тільки не потрапити назад до батьківської охорони.

Хоча першим-ліпшим мене точно не назвеш.

Думки перериває телефонний дзвінок. Не відводячи погляду від сходів, механічно дістаю гаджет, приймаю виклик і прикладаю його до вуха.

— Слухаю, — холодно кидаю.

— Шеф, це сто відсотків: мала — того самого Коваля. Всю інфу скину трішки пізніше на пошту, а зараз у Telegram кину посилання на її сторінки. Переглянь, і сам у всьому переконаєшся.

Вдоволено хмикаю, ледь помітно всміхаючись. В душі розливається приємне тепло. Ледь стримуюся, аби не вигукнути «Yes», мов хлопчисько.

— Спасибі, Мурате! — стримано дякую.

— Дуже прошу, шеф. До зв’язку.

Кладу трубку й одразу заходжу в Telegram. Повідомлення від Мурата уже доставлені. Відкриваю перше посилання, переходжу на сторінку в TikTok. Потім переглядаю Threads, Instagram.

Звичайні дівочі сторінки. Фото, відео, якісь дописи, коментарі друзів. Нічого особливого на перший погляд. Але мене цікавить не кількість підписників і не те, чим живе Кіра у вільний час. Мені потрібно переконатися, що переді мною справді донька людини, з якою я маю незавершені справи.

І ось воно.

На одній зі світлин в Instagram Кіра позує поруч із чоловіком, якого я впізнаю одразу. Це сам Володимир Коваль. Вони стоять разом, посміхаються на камеру. На іншому фото він обіймає її. Тепер сумнівів більше немає. Це точно вона. Адреналін у тілі б’є ключем.

Кладу телефон у кишеню, примружую погляд. Мені це вже подобається. Хоча я навіть припустити не міг, що в мого лютого ворога така красуня-доня.

Треба ж такому статися!

Ще кілька годин тому я навіть не підозрював, що вечір обернеться настільки цікавим знайомством. Коваль забрав у мене ласий шматок у бізнесі, вирішивши, що може обійтися без домовленостей і наслідків. Він чудово знає, що я не з тих, хто ковтає подібні речі мовчки. Але, схоже, досі не розуміє, наскільки далеко може зайти моя відповідь.

І тепер у моєму будинку — його донька. Не просто знайома чи випадкова гостя, а дитина, яку він, судячи з усього, розшукує цієї ночі.