16. Дзвінки Леї

КІРА

Опинившись на другому поверсі, видихаю. Орловський не наздогнав мене. Це трохи послаблює мій страх, але цілком розслабитися не можу. Кілька хвилин простоявши, йду коридором вздовж численних дверей. Обираю ті, що ближче до кінця коридору, і саме в цю мить у сумочці починає вібрувати телефон.

Дістаю його і, глянувши на екран, стискаю жовна. У грудях теж боляче все стискається. Я почуваюся винною перед нею та дівчатами. Адже це я запросила їх у цей клуб. А тепер втекла без пояснень. Хочеться все розповісти Леї, просто сказати, що мені страшно й я більше не знаю, що робити. Вже тягнуся до кнопки, аби зняти трубку, але в останню мить передумую.

Що я їй скажу? Що опинилася в будинку незнайомого чоловіка, який силоміць привіз мене сюди? Що не знаю, чи відпустить він мене вранці, чи взагалі дозволить піти? А раптом вона з переляку почне телефонувати батькові або комусь із його людей?

Ні. Не можу я зараз відповідати. Бо не знаю, де більша небезпека: тут чи в рідному домі.

Скидаю виклик і притискаю телефон до грудей. За мить екран знову засвічується. Лея телефонує вдруге.

Мені хочеться відповісти. Дуже хочеться. Але натомість вимикаю звук та кладу телефон назад у сумочку.

Я обов’язково все поясню їй пізніше. Просто зараз не час.

Несміло заходжу до кімнати, вмикаю світло та зупиняюся біля дверей.

Це простора спальня з великим ліжком, широкими низькими вікнами та темними шторами. На стіні кілька картин, біля вікна крісло, а навпроти ліжка — комод. Усе виглядає охайно й дорого. Та мені байдуже. Я не збираюся розглядати чужі меблі чи захоплюватися інтер’єром.

Мені потрібно лише трохи спокою. Провертаю ключ у замку, а тоді ще раз смикаю ручку, перевіряючи, чи справді двері замкнені. І лише тепер дозволяю собі видихнути. Повільно притуляюся спиною до дверей і заплющую очі.

Усе. Я більше не можу.

Весь цей час я тримаюся на злості. Вона допомагає не розклеїтися, не показати Арсену, наскільки мені страшно. Я огризаюся, сперечаюся, погрожую батьком, вимагаю бургер і картоплю фрі, наче це найважливіша проблема у світі. Насправді це просто істерика, бо мені так хочеться додому. Але, здається, від сьогодні дому у мене немає.

І ні, я хочу не до батька. Не в той будинок, де кожен мій крок контролюють, де за мене вирішують, з ким я маю одружитися і як повинна жити. Я хочу туди, де можна не боятися відчинити двері й побачити за ними чергового охоронця. Це не життя. Я хочу туди, де ніхто не погрожуватиме мені майбутнім, якого я не обирала.

Хочу просто бути вільною. І зараз навіть не знаю, чи маю таку можливість. Губи починають тремтіти. Я міцніше притискаю руки до дверей, намагаючись втримати себе в руках, але марно. Перша сльоза скочується щокою, за нею друга, третя…

Я беззвучно схлипую, а тоді прикриваю рот долонею, щоб не видати жодного звуку. Як же мені страшно!

Ще кілька годин тому я була вдома. Там було нестерпно, але принаймні я знала, де перебуваю, і розуміла, чого очікувати від людей навколо. Тепер же я в чужому будинку, з чоловіком, якого бачу вперше в житті. Який без жодних докорів сумління закинув мене собі на плече й приніс сюди, наче мішок із картоплею.

І я навіть не знаю, чого чекати від нього далі.

Мені хочеться вірити, що його слова про ніч разом — лише спосіб налякати мене. Що він не збирається примушувати мене до того, чого я не хочу. Але чи можу я бути в цьому впевненою?

Від цієї думки сльози котяться ще сильніше. Я повільно сповзаю спиною по дверях і сідаю на підлогу, підтягуючи коліна до грудей. Обхоплюю їх руками й ховаю обличчя.

Тут мені дуже страшно, але я знаю й інше. Не можна повертатися до батька. Просто не можна. Бо знаю, що на мене чекає, якщо його люди знайдуть мене. Знаю, що він не пробачить цієї втечі, а весілля з Крутим усе одно відбудеться. Тепер боюся, аби люди батька не увірвалися сюди. Хоча залишатися тут я теж не хочу.

Не хочу бути чиєюсь розмінною монетою. Не хочу, щоб мене використовували у своїх іграх, навіть якщо ці ігри ведуть чоловіки, які вважають себе сильнішими за всіх.

Витерши мокрі щоки рукою, обіймаю себе руками і почуваюся спустошеною. Не хочеться нічого: ні їсти, ні пити, просто заснути і забутися у сні. І щоб на ранок усе це жахіття виявилося лише сном.

Стискаю телефон у руці, а він знову починає вібрувати. Знову телефонує Лея.

— Пробач, — ледь чутно шепочу в порожнечу. — Я не можу зараз говорити…

Знову плачу. Бо як би сильно я не намагалася здаватися сміливою, зараз я просто дівчина, яка втекла від власного батька й опинилася в руках незнайомця. І мені нікуди подітися. Я змушена поки переховуватися тут, до ранку.

Дуже сподіваюся, що цей Орловський проявить людяність і не зачіпатиме мене.