14. Зухвалість попри страх

КІРА

Обіймаю себе руками і лише тепер згадую, що за весь день я лише обідала. Тож не дивно, що голод проявив себе зараз. І як мені бути? Невже взяти і просто сказати йому, що я голодна? Кілька секунд мовчу, а тоді таки випалюю:

— Я хочу їсти, — бурчу, знову повертаючись до Арсена.

Він підіймає брову і спантеличено перепитує:

— Що ти хочеш?

— Їсти хочу! — повторюю уже голосніше. — Що, не зрозуміло?

— Все зрозуміло, — якось розгублено відмахується він, а тоді пропонує: — Можеш повечеряти. На кухні є їжа.

Я дивлюся на нього з підозрою:

— І, що в тебе на вечерю?

— М’ясо запечене, гарнір, салат. Обереш, що захочеш.

Морщу носа. Зараз мені найменше хочеться якоїсь там домашньої вечері з м’ясом і салатом. Я хочу нормальної їжі. Такої, яку можна взяти в руки, відкусити великий шматок і не думати ні про що.

— Я хочу бургер і картоплю фрі з соусами. А ще хочу колу.

Арсен на мить завмирає, а тоді дивиться на мене так, наче я щойно попросила приготувати мені щось абсолютно неймовірне.

— У нас такого немає.

— Як це немає? — обурююся я. — Це можна замовити. Я сама все оплачу...

— Не можна замовити, Кіро. Тож охолонь і ходімо їстимеш те, що є...

— А я хочу картоплю фрі! — тупаю ногою.

Вже не знаю, хочу я ту картоплю чи мені хочеться посивіти від цього типа.

— А їстимеш те, що є.

— Не буду. Я це не хочу...

Невдоволено гарчу. Ну звісно, він вирішив мені відмовити та показати, що він господар у цьому домі.

— Арсене, відпусти мене! Я поїду та куплю собі сама, якщо ти не можеш!

— Ти нікуди не поїдеш, — суворо заперечує чоловік.

Його голос одразу втрачає ту насмішкуватість, яка так дратувала мене останні хвилини. Він дивиться на мене серйозно, навіть не намагаючись приховати небезпеку у погляді.

— Чому не поїду? — радше для цікавості запитую.

— Тому що я так сказав.

— А я сказала, що хочу їсти!

— Я запропонував тобі вечерю. Не подобається — це твої проблеми.

Оце так гостинність! Просто зразковий господар!

Я важко видихаю, відчуваючи, що ще трохи — і почну кидатися на нього з кулаками. Але аби уникнути чергової перепалки, просто повертаюся та повільно крокую до сходів.

— Чудово. Дякую, — кидаю через плече. — Тоді я спатиму голодна.

— Кіро, повернися! Чи, може, хочеш, щоб я силою тебе повернув?

Зупиняюся і до болю закушую губу: його слова зачепили мене за живе. Різко повертаюся і випалюю:

— Тільки слабак може використовувати силу, аби зламати жінку чи дівчину. Невже просто по-людськи слабо?! — стримую тремтіння від страху, бо я як-не-як на його території, але виказувати свій страх не збираюся.

Орловський поспіхом наближається, зупиняється майже впритул і тягне до мене свою руку. Я перехоплюю її і лише в цю мить розумію: наші сили далеко не рівні. Він за секунду скрутить мене в баранячий ріг, я навіть пискнути не встигну. Але я вперто не хочу здаватися.

Арсен переводить погляд на наші руки. На його вустах з’являється зверхня посмішка. Я відчуваю: мені гаплик, мені не впоратися з його силою.

— Що ти сказала, мала? Я слабак?.. — він забирає свою руку, і вона миттєво опиняється на моїй талії. А сам нахиляється надто близько до мого обличчя: — Невже ти вирішила зі мною силою помірятися?!

Нервово ковтаю, внутрішнє тремтіння проявляється все більше. Мені дуже страшно. А від того, що він притяг мене так близько до себе, всередині все пульсує. Не можу пояснити, що відбувається. Чи це він так на мене діє, чи, може, те, що цей качок без футболки має на мене такий вплив.